Особенно,... 
60 
— Не треба, — сказав Гандальф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше ..
— їхня худоба — ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів — ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них — теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги Еорлингів — суєта…
— Енти, — задумливо промовив Теоден, помовчавши. — Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя…
— Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
— А все ж таки мені невесело, — похитав головою Теоден. — Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас…
— Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо ідо решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця…
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків–стерв’ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
— Ось кому було досхочу поживи нині, — зауважив Еомер.
Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з–за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б’ється об каміння. Зараз над Ізеною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
— Від якої хвороби змарніла наша красуня? — спитав Еомер. — Саруманові не первина руйнувати живу красу. Може, це він висушив витоки Ізени?
— Можливо, що й він, — відповів Гандальф.
— Несила мені їхати напрямки, — пробурмотів Теоден. — Тут птахи та звірина ласують тілами відважних…
— Іншої дороги нема, — суворо сказав Гандальф. — Але ти побачиш там також дещо втішне. Твої воїни не стали вовчою їжею. Ті бенкетують нині на стерві своїх приятелів–орків.
Помітивши Гандальфа у світлі місяця, на світлосяйному коні, вовки порозбігались на всі боки та видивлялися з темряви жовтими сліпаками. Нападати на живих вони побоювались. Роханці, не вмочивши чобіт, дісталися до середини броду.
— Тепер дивіться, — сказав Гандальф.
На острівці височів курган: верхівка прикрашена кам’яним вінцем, по схилах повтикані списи.
— Тут спочили всі ті, хто загинув біля бродів!
— Хай буде земля їм пухом, — сказав Еомер. — Списи поіржавіють, ратища зітліють, а вони вічно будуть охороняти спокій Ізенських бродів…
— І про це ти подбав, друже? — сказав із захватом Теоден. — Дуже багато ти встиг за одну ніч!
— Мені допомагав Тінебор, — сказав маг. — Та й не тільки він. Чутки перебільшили кількість загиблих. Набагато більше народу встигло розсіятись по степу. Всіх, кого пощастило зустріти, я зібрав, частину відіслав Еркенбрандові, інші допомогли мені тут, а потім поїхали до Едорасу. Хоча Саруман всі сили послав проти Гірського Рогу, багатства Золотого Двору могли спокусити грабіжників або вовкулаків. Але тепер твій дім неушкоджений і радісно зустріне тебе.
— Так само, як я його, — додав Теоден, — хоч як би мало мені не залишилось жити там.
Коли переїхали на той берег та попрощались з курганом, понад рікою знов залунало протяжливе вовче скигління.
60 
