ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  18  

— Залиште їх мені, — торочив Углук. — Вбивати не можна, сказано ж! А якщо бажаєте кинути здобич, заради якої самі ж стільки старалися — кидайте, я сам ними займусь! Доблесним Урук–Хаям, як завжди, дістанеться найважче. Боїтеся Біловолосих? Тоді біжіть, рятуйтеся! Онде ліс, ноги в руки — та підтюпцем! Та поспішайте, бо доведеться комусь зросту вкоротити, щоб інші порозумнішали…

Сварка розросталася, пристрасті розгоралися. І нарешті сотня, чи й більше, північних орків з воланням вирвалися з натовпу і безладною зграєю помчали до гір. Гобіти залишилися під владою орків Білої Руки. Їх було не менш ніж вісім десятків, усі похмурі, присадкуваті, косоокі, озброєні важкими луками й короткими широкими ятаганами. З північних орків утрималася жменька найбільших і найнахабніших.

— Ну, тепер Горшнаку кінець, — пирхнув Углук. Інші орки не спішили підтримати його зловтіху. Усі вони з тривогою час від часу озиралися на південь.

— Знаю, знаю, — бурмотів Углук. — Кляті кіннотники пронюхали… А все через твою дурість, Снагу! Вуха б повідривати й тобі, й твоїм шпигунам. Але Урук–Хаям не личить журитися! Незабаром побенкетуємо, поласуємо кониною, а може, й чимось солодшим…

Тільки зараз Пін зрозумів, чому частина гоблінів рвалася на схід: звідти з хрипким лементом наближалися десятків три орків із знаком Кривавого Ока на щитах, кривоногих та довгоруких. Попереду крокував Горшнак. Углук широко посміхнувся, ощиривши зуби:

— Кого я бачу! Чому ж це ви повернулися? Передумали?

— Я повернувся наглянути за виконанням наказуй забезпечити збереження полонених! — зухвало випалив Горшнак.

— Та невже? — здивувався Углук. — Даремна турбота! Тут головний — я і накази вмію виконувати не гірше за тебе. Чи, може, вам ще щось потрібно? Ви нас так швидко покинули, може, забули щось поспіхом?

— Ми забули, що ти дурний, — розлютився Горшнак. — І я не хотів би довіряти тобі долю славетних орків. Ти ведеш їх на неминучу смерть, я прибув, щоб їх врятувати.

— Добре! — гримнув Углук. — Тільки хто хоче уникнути бою, тому — в інший бік. Чому ж ти не вирушив прямо до Горбурцу? Сюди йдуть Біловолосі! А твій приятель назгул знайшов собі інших пасажирів? Даремно ти не прихопив його з собою. Він би нам тут став у нагоді, якщо тільки їхні якості не перебільшують.

— Назгули, назгули! — передражнив Горшнак; губи його тремтіли, він облизував їх, наче це слово було пекучим на смак. — Не суди про те, що твоїй макітрі довіку не збагнути! Так висловитись про назгулів! Ти ще пошкодуєш про це, Углуку, мавпо безхвоста! Вони ж бо — зіниця Всевидющего Ока! Тільки їхній час ще не настав, зрозумів? Володар не бажає, щоб їх бачили на тому березі Ріки передчасно. Їхня справа — війна!

— Забагато знаєш, як я бачу, — перебив Углук. — А це іноді шкідливо для здоров’я. А що як у Горбурці поцікавляться, звідки у простого службовця стільки знань та навіщо? Гаразд, нема коли мені з тобою теревеніти, справа не чекає. Нам, Урук–Хаям, завжди перепадає те, що складніше! Можеш тут язиком не плескати. Твої свинки повтікали. Дивись, як скачуть! І ти давай. До Ріки ти б все одно живим не повернувся. Ну, рушай! Я піду останнім, як завжди.

Двоє гоблінів Знову закинули Меррі й Піна на спини. Банда рушила бігом. Година збігала за годиною, а вони мчали так само невтомно, лише носії зрідка стишувалися, щоб помінятися. Поступово углуківці випереджували північних орків — чи були прудкіші й упертіші, чи Горшнак так підстроїв, щоб опинитися в останніх рядах. Орки Сарумана вже наздоганяли північних орків, які втекли зі стоянки. Ліс наближався.

Пін був увесь у синцях та патьоках крові, голова розколювалася, в обличчя весь час тикалися щетинисті вуха носія. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків мірно, як годинникові стрілки, рахували секунди виснажливої нескінченності… Опівдні банда Углука обігнала північних орків–втікачів. Ті пленталися впівсили, засліплені не по–зимовому жарким сонцем, опустивши голови, висолопивши язики.

— Що, зварилися? — насміхалися гобліни Углука. — Погані ваші справи, ледарі! Біловолосі вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!

Раптом Горшнак, озирнувшись, пронизливо завищав. Зловорожий жарт виявився правдою: по п’ятах банди летіли чвалом грізні вершники. Неможливо врятуватися від приливної хвилі сипучими пісками; безупинно, невблаганно, як хвиля на берег, котилася на орків гонитва.

  18