Особенно,... 
87 
— До смутних часів, — сказав Блукач. — Але щойно ми заберемося звідси, тебе залишать поки що у спокої. А підемо ми негайно. Снідати не будемо — приготуй щось, щоб перехопити нашвидкуруч. За кілька хвилин ми будемо готові.
Хазяїн поквапився вивести поні та зібрати «закуску». Але швидко повернувся, дуже засмучений: поні зникли! Стайня стояла відчинена навстіж, і всі поні розбіглися — не тільки їхні власні, але взагалі усі, й коні теж.
Новина збентежила Фродо. Нічого було й думати дійти до Рівенделлу пішки, маючи позаду кінну погоню. Вже простіше доскочити до Місяця! Блукач помовчав, дивлячись на гобітів так, неначе зважував їхню силу й мужність.
— Поні все одно від коней не втекли б, — сказав він нарешті, наче відповідаючи на думки Фродо. — Тими шляхами, які я обираю, пішки йти буде лише трохи повільніше, ніж верхи, у всякому разі я запропонував би вам спішитися. Турбує мене тільки запас провізії. Поповнити його не можна буде аж до самого Рівенделлу, а тягти вантаж доведеться на собі, й вантаж чималий — адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, а не навпростець. Скільки ви зможете підняти?
— Скільки треба, стільки й піднімемо, — сказав Пін; намагаючись виказати більше впевненості, ніж відчував насправді.
— Я один за двох можу нести, — з викликом сказав Сем.
— А чи не можна якось зарадити цьому лихові, пане Барбарис? — спитав Фродо. — Може, знайдеться у селищі пара поні або хоч один — для вантажу? Наймати незручно, а ось купити можна, — і він відразу почав підраховувати, чи вистачить в нього грошей.
— Важко це, — зажурився хазяїн. — На всю Бригору їздових поні — один–два, та й годі. До того ж вони утримувались у моїй стайні і втекли разом з усіма. А в’ючних тут замало, і ніхто вам їх не продасть. Але ми спробуємо. Зараз пошлю Боба, хай пошукає.
— Добре, — неохоче згодився Блукач, — так і зробимо. Без поні, хоч би єдиного, ми, певно, далеко не зайдемо. Але це означатиме — прощавай, намір піти рано та непомітно. Тепер усі будуть знати, коли ми вирушимо, наче про те сурмами звістили! Безперечно, на те й розраховано.
— У цьому є маленька втіха, — зауважив Меррі, — а може, вийде й велика: тепер ми сядемо до столу та як слід поснідаємо. Давайте–но сюди Ноба!
Врешті–решт, вони затримались майже на чотири години. Боб повернувся зі звісткою, що ані коня, ані поні дістати неможливо — хоч задля дружби, хоч за гроші, — крім як у Білла Терника.
— Конячка в нього стара, заморена, — розповів Боб, — але ж йому відомі ваші обставини, отже, здере за неї утроє. Вже повірте, я цього Терника знаю як облупленого!
— Терник? — сказав Фродо. — А це не пастка? Не поскаче його тварюка просто до нього з усім нашим майном, або допоможе вистежити нас, чи ще щось?
— Це малоймовірно, — заспокоїв його Блукач. — Коли вже якась тварина його здихається, то повертатися не захоче, можу присягнутися. Радше добродій Терник захотів поживитися. Ми не маємо з чого вибирати. Головне, щоб коник не здох у найближчі дні,
— Скільки він за нього хоче?
Білл Терник заправив тридцять срібних монет — це й справді було втричі більше, ніж давали у тих краях за поні. Конячка виявилася кощава, заморена і зажурена, але, здається, вмирати поки що не збиралася. Заплатив за неї Барбарис, та ще вісімнадцять монет запропонував Меррі, щоб відшкодувати втрату. Він був людиною чесною і заможною, як на бригорянську мірку, але тридцять срібних монет складали для нього відчутну втрату, тим більш прикру, що вони дісталися шахраю Тернику.
Пізніше, щоправда, ця втрата обернулася на зиск. Назовсім украли тільки одного коня, всі інші просто порозбігалися, і їх зловили у різних кутках навкруги селища. Поні Брендібока втекли далі за всіх: маючи здоровий глузд, вони добігли аж до Могильників, до свого рятівника–Товстунчика, й потрапили під опіку Тома Бомбадила. Коли ж чутки про події у Бригорі дійшли до лісу, Бомбадил відіслав їх усіх Барбарисові; так йому дісталися за дуже помірну ціну п’ять чудових поні. У Бригорі ш довелося, щоправда, багато працювати, але Боб старанно доглядав за ними, й вони влаштувалися зовсім непогано, уникнувши важких та небезпечних мандрів. Утім, і до Рівенделлу не потрапили також.
Та це все було потім, а тоді Барил Барбарис був певний, що гроші його пропали задурно. Непокоїло його й те, що постояльці зчинили великий рейвах — прибульці з півдня лишилися без коней і голосно звинувачували хазяїна, доки не з’ясувалося, що вночі зник також один з їхніх супутників — косоокий приятель Білла Терника. Підозра відразу ж упала на нього.
87 
