Особенно,... 
66 
Том багато чого знав, а ще дуже спритно випитував, тому Фродо й не помітив, як відкрив йому свої думки про Більбо, свої страхи та надії відвертіше, ніж раніше Ган–дальфові. Том покивав головою, а коли почув про Чорних Вершників, очі його дивно заблищали.
— Покажи–но мені свій скарб! — раптом сказав він, перервавши його розповідь.
Фродо, як не дивно, слухняно витяг з–під коміра ланцюжок, зняв Перстень і відразу подав Томові.
Здавалося, він побільшав, поки лежав на широкій засмаглій долоні Бомбадила. А той підніс його до ока і засміявся. На мить перед гобітами постало видовище разом страшнувате й безглузде: яскраве синє око у золотому колі. Потім Бомбадил надів його на палець і наблизив до свічки. Гобіти спершу нічого не втямили, а потім зойкнули: Том нікуди не зник!
Том розсміявся знов, підкинув Перстень — і той, блиснувши, щез! Фродо скрикнув, але Том уже простяг йому Перстень, посміхаючись, як фокусник, що позичив у глядача дрібничку, щоб показати фокус.
Фродо з підозрою оглянув Перстень. Він ніяк не змінився, у всякому разі на вигляд, і важив стільки ж — Фродо завжди здавалось, що для своїх розмірів він занадто важкий. Але хтось немов нашіптував йому переконатися, чи це той самий Перстень. Йому не дуже сподобалося, як легковажно Том поводиться з Перснем, який, навіть на думку Гандальфа, був такий могутній. А Бомбадил вже розповідав забавну баєчку про чудернацькі звичаї борсуків. Фродо скористався нагодою — і надів Перстень.
Меррі звернувся до нього з якимось запитанням, підскочив і приглушено скрикнув. Фродо відразу заспокоївся: отже, Перстень той самий, бо Меррі явно не бачив родича і витріщався, переляканий, на крісло. Фродо підвівся й став обережно пробиратися від каміна до дверей.
— Гей, друже! — у цю ж мить покликав Том, дивлячись прямо на нього своїми блискучими очима. — Фродо! Гей! Ходи сюди! Чи ти далеко зібрався? Я ж бо ще не сліпий. Скидай–но свій перстеник! Без нього ти маєш кращий вигляд. Покинь вже ту дурну гру, сідай поближче до мене. Ми ще не обговорили, що вам робити завтра вранці. Старий Бомбадил має показати вам, яким шляхом ви мусите йти, щоб не заблукати!
Фродо засміявся (намагаючись приховати ніяковість), зняв Перстень і повернувся на своє місце.
Тоді Том сказав їм, що можна розраховувати на сонячний ранок, добрий для мандрівників. Але прокинутись доведеться дуже рано: тутешня погода така ненадійна, що навіть Том не міг щось передбачити наперед — вона змінювалась швидше, ніж він встигав надіти куртку. «Над погодою нема господаря на землі», — сказав він.
Він порадив іти майже точно на північ по західних, низьких схилах пагорбів; тоді вони можуть дістатися до Східного Тракту протягом одного дня, не заходячи до Могильників. Боятися нема чого, треба тільки не забувати, куди та для чого подорожуєш.
— Тримайтеся зеленої трави. Не торкайтеся до старих каменюк, не лізьте до оселі холодних мерців, бо навряд чи вистачить вам на те сили й відваги!
Він повторив цю пораду кілька разів і додав, що Могильники краще обходити з заходу, коли вже доведеться їм туди потрапити. Потім він проспівав віршика на той випадок, якщо завтра з ними скоїться якась біда чи взагалі занадобиться допомога, і примусив гобітів завчити його напам’ять:
- Томе, Томе Бомбадил, радістю у серці,
- Чистим пломенем вогню, лісовим джерельцем,
- Вітром, квітами весни, листям осокорів,
- Нам надію поверни, поможи у горі!
Коли гобіти запам’ятали слова і проспівали разом з ним, він, сміючись, поплескав кожного з них по плечах та, узявши свічки, провів їх до дверей спальні.
Розділ 8
ІМЛА НАД МОГИЛЬНИКАМИ
Тієї ночі ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Але Фродо чув, чи уві сні, чи наяву, тихий спів; пісня розливалася, немов вранішнє світло, приховане завісою дощу, повільно зростала, аж поки завіса стала сріблястою, прозорою, як скло, а потім розсунулась, і відкрилася далека зелена країна, осяяна сонцем на сході.
Видіння зникло, і Фродо прокинувся; Том походжав по кімнаті, насвистуючи, схожий на дерево, де знайшла притулок зграйка птахів, і сонце простягало перші навкісні промені крізь відкрите вікно. Надворі все було зелене та золоте.
Поснідали, як і вчора, без господарів. Настав час прощатися, і на серці у гобітів стало важко, хоча ранок вродився ясний, прохолодний, під чисто вмитим блідо–блакитним наметом осіннього неба. Віяв свіжий вітерець; поні, забувши про звичну незворушність, басували, нетерпляче переступали ногами та пирскали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам поквапитися та вирушати якнайшвидше.
66 
