6 
У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів–прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв’язків і люб’язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов’язково пам’ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.
2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК
Давним–давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»:
«Куріння люльок, — пише він, — це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти «Довгонорський лист», «Старий Тобі» та «Південна зоря».
Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його «своєю колонією»), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з’являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд «Грайливого поні», який з незапам’ятних часів утримує родина Барбарисів.
Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з–за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі — там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. Люди Гондору звуть її «духмяний гален» і цінують лише за пахощі квіток. Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним–давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.
3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ
Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.
6 
