— Гей, гобіти, прокидайтеся! Ранок який чудовий!
— Нічого чудового не бачу, — буркнув Пін, глянувши з–під ковдри одним оком. — Семе! Подай сніданок о пів на десяту! А чи вже зігріто воду для купелі?
Сем скочив та очманіло забубонів:
— Ні, пане! Не встиг, пане!
Фродо зідрав усі ковдри з Піна, витяг його на поверхню й пішов подивитися на шлях. Далеко на сході, з густого туману, що сповивав світ, підіймалося темно–червоне сонце. Дерева, по–осінньому золоті та багряні, немов пливли у похмурому морі. Трохи вліво й нижче по схилу шлях круто сходив у неширокий діл.
Коли він повернувся, Пін та Сем уже запалили багаття.
— Води! — вимагав Пін. — Де вода?
— Та аж ніяк не в мене у кишенях, — мовив Фродо.
— А ми гадали, що ти пішов воду шукати, — пояснив Пін, заклопотано виймаючи пакунки з їжею та кухлі. — Може, тепер підеш?
— Ходімо разом, — запропонував Фродо, — та прихопи наші фляги.
Біля підніжжя пагорба знайшовся струмок. Вони наповнили усі фляги та маленький похідний чайник під тонким струменем заввишки кілька футів, що спадав з вибоїни у сірому камінні. Вода була крижана; гобіти пирхали та відпльовувались, поки вмивалися. Коли сніданок з’їли, а речі знов упакували, йшла вже одинадцята година, і день обіцяв бути ясним та спекотним. Вони спустилися по схилу, перейшли струмок і знов піднялися й спустилися з чергового пагорба; незабаром плащі, ковдри, фляги, провізія та увесь обладунок перетворились на важкий тягар.
Денний перехід мав стати нестерпним, але за кілька миль дорога змінилась: утомливим зиґзаґом вона піднялась на крутий уступ, а потім пішла просто вниз. Гобіти побачили попереду низину з розсипаними купами дерев; далеко попереду вона танула у брунатному лісовому серпанку. То був Лісовий Клин, а за ним — Брендітроп.
— Шлях іде далі й далі, — сказав Пін, — але я так не можу. Вже давно час попоїсти.
Він присів на узбіччі й подивився на схід, там ховалась у імлі ріка, кордон Краю, де^він прожив усе своє життя. Сем зупинився поряд з ним. Його круглі очі були широко відкриті: перед ним простягалися землі, досі ніколи не бачені.
— А чи мешкають у цих лісах ельфи? — спитав він.
— Ніколи не чув, — відповів Пін.
Фродо мовчав. Він теж дивився на схід, на шлях, немов ніколи усього цього не бачив. Раптом він вимовив уголос, але неначе до себе:
- Біжить дорога сотні літ
- Геть від дверей в широкий світ,
- За обрій, ген за край долин…
- А я — за нею навздогін.
- Ногами втомленими йду
- Тоненьку стежечку веду
- Зіллються у широкий шлях
- Струмочки–стежечки.
- А де кінець, — про те іще
- Не писані книжки.
— Схоже на старі вірші Більбо, еге ж? — сказав Пін. — Чи це ти його наслідував? Щось воно мене не дуже надихає…
— Не знаю, — мовив Фродо. — Можливо, колись я їх чув. Вони якось самі прийшли. Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка — притока. «Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, — казав він, повертаючись до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. — Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!»
— Ну, мене щонайменше годину ніяка дорога нікуди не заведе, — сказав Пін, скинувши торбу з пліч.
Інші зробили так само, сіли, притуливши торби до укосу дороги, і простягай ноги. Відпочивши, попоїли, а потім відпочили ще.
Сонце вже було на заході, довгі тіні лягли на землю, коли гобіти спустилися з пагорба. Досі вони не зустріли жодної душі. Цим шляхом користувалися нечасто — він не був пристосований для візків, тим паче що до Лісового Клину їздити було нічого. Шлях тепер біг просто крізь луги; подекуди високі дерева свідчили про наближення великого лісу. Отак швидким кроком ішли майже годину чи й більше, коли Сем зупинився, прислуховуючись:
— Хтось нас наздоганяє на поні чи на коні!
— Може, Гандальф? — припустив Фродо, але відразу ж відчув, що це не так: йому раптом захотілося сховатися куди–небудь від невідомого вершника.
— Звісно, я, мабуть, дарма турбуюсь, — винувато мовив він, — але краще, щоб мене ніхто не бачив. Набридло мені: за кожним кроком спостерігають та обговорюють… А якщо це Гандальф, влаштуємо йому несподіванку — нехай знає, як запізнюватися! А давайте сховаємось!