193 
Але куди б Фродо не поглянув, всюди помічав він ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник, орками, що висипали з тисяч печер. Під кронами Чорнолісся зійшлися у смертельній сутичці з хижими звірами люди та ельфи.
Землі Беорнінгів палали. Хмара диму стояла над Морією, дим застилав межі Лоріену. Вершники мчали по травах Рохану; вовки сунули з Ізенгарду. Військові кораблі виходили в море з гаваней Хараду, зі сходу безперервно тяглись люди — мечоносці, списоносці, кінні лучники, візки вождів та навантажені вози. Вся міць Чорного Володаря прийшла в рух.
Потім, повернувшись знову на південь, Фродо помітив Мінас–Тіріт. Далеким та прекрасним здавався він; білі стіни, високі башти, гордовиті й досконалі, у гірському гнізді. Зубчасті парапети блищали крицею, на шпилях майоріли прапори. Надія ворухнулась у серці Фродо. Але Мінас–Тіріту протистояла інша фортеця — вона була і більша, і краще укріплена. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо. Погляд його ковзнув по зруйнованих мостах Осгіліату, повз зяючі ворота Мінас–Моргулу, по горах, сповитих злими чарами, до Горгороту, жахливої долини у землях Мордору. Тьма заступала її від сонця–Крізь імлу пробивалось полум’я. Згубна гора курилась, дим величезним стовпом підіймався до неба. Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив, одну по одній, стіни, башти, бастіони — Чорний Замок, нездоланно міцний, вежу, твердішу за адамант, залізну гору, стальні ворота — Барад–Дур, твердиню Саурона. І надія покинула Фродо.
Зненацька він вловив погляд, що шукав його. Недремне Око, що чатувало у Чорному Замку, Око, яке направляла жорстока, несамовита воля, помітило його! Вражий погляд уп’явся в душу Фродо з такою силою, немов жадібні пальці стиснули його. Ще трохи, і гобіта буде пришпилено до місця, і стане точно відомо, де він… Око вже торкнулось Амон–Ло. Ковзнуло понад Тол–Брандіром… Фродо зістрибнув з сидіння, скоцюрбився, натягнув на голову каптур сірого плаща.
— Нізащо! Нізащо! — закричав він, ледве впізнавши власний голос, але тут же зірвався з місця: — Я йду, так, йду до тебе!
Він вже не тямив нічого. Аж ось, немов блискавка з далекої вершини, уразив його чийсь наказ: «Зніми його! Зніми! Дурнику, зніми Перстень! Перстень зніми!»
Дві сили змагались тепер за Фродо. На мить між ними встановилася рівновага, і гобіт зігнувся від жорстокої муки, але тут же став сам собою — Фродо Торбинсом, а не Оком і не Голосом. Тепер він міг вибирати вільно, ось тільки часу для вибору залишилось лиш на одну мить. Він зірвав Перстень з пальця й побачив, що стоїть посеред ясного дня навколішках біля кам’яного сидіння. Чорна тінь, немов рука, що схибила та не влучила в ціль, пройшла над Амон–Хином, простяглась на захід і щезла. Небо стало тепер зовсім чистим, синім, у кронах дерев виспівували пташки.
Фродо підвівся, страшенно втомлений, але спокійний; Від душі в нього відлягло, воля зміцніла. Він голосно сказав:
— Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні, одне мені ясно: Перстень лиходіє навіть серед нашого загону, і поки не накоїв ще гіршого лиха, його треба віднести геть. Я піду один. Декому я не можу довіряти, а інші, кому я вірю, мені занадто дорогі: бідолаха Сем, і Меррі, і Пін… Та й Блукач теж: він поривається до Мінас–Тіріту, і там він особливо знадобиться тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду один, і негайно.
Він поспішно спустився по стежці назад до горобинової галявини, де розмовляв з Боромиром, зупинився й прислухався. Йому почувся шум та переклик голосів у лісі над берегом, десь унизу.
— Вони будуть шукати мене… Цікаво, чи довго я вже відсутній? А почуваю я себе так, немов багато годин минуло. — Він завагався був і промурмотів: — Що я можу вдіяти? Я мушу йти зараз або ж взагалі не піду. Більше нагоди не буде. Дуже, дуже не хочеться їх покидати, тим більше ось так, без пояснень. Але вони, безперечно, все зрозуміють. Сем зрозуміє обов’язково. А що мені ще залишається?
Повільно витяг він Перстень та знов надів. Зникнувши з видимого світу, він спустився з гори, і кроки його були ледь чутні, тихше шурхоту вітру у траві.
А супутники Фродо ще довго чекали на березі. Спочатку вони мовчали, занепокоєно походжаючи туди–сюди, потім сіли у коло та спробували порозмовляти про сторонні справи; згадували шлях, що вже здолали, небезпеки та пригоди, розпитували Арагорна про давню історію Гондорського королівства, про ті уламки колишньої величі, що збереглися тут, у старовинній прикордонній області Емін–Мейл: про кам’яні статуї королів, сторожові вежі Амон–Хину та Амон–Ло, про величезні сходи за водоспадами Рауросу. Але і думки, й слова їхні постійно переходили до Фродо та Персня. Яке рішення прийме Фродо? Чому так вагається?
193 
