Последние отзывы

  157  

— В тебе та ж сама вдача, що в Більбо, — зазначив Гандальф. — Я колись казав так про нього, але й тобі теж дано куди більше, ніж бачить око.

А Фродо подумав, чи не приховується за цими словами якийсь натяк?

Загін вирушив далі. Невдовзі Гімлі, який добре бачив у темряві, повідомив:

— Мені здається, там, попереду, світло, але не денне, а якесь червоне. Що б це могло бути?

— «Гхош»! — пробурмотів Гандальф. — Вогонь на нижніх ярусах? Невже саме це вони мали на увазі?.. Але нам нічого не лишається, як іти вперед! Ще трохи, і світло беззаперечно побачили всі. Червоні відблиски лягали попереду на стіни коридору й освітлювали дорогу: вона різко йшла під ухил, під низьку арку. Звідти й пробивалося світло. Ставало жарко.

Наблизившись до арки, Гандальф знаком велів усім зупинитися, а сам пішов уперед.

В обличчя йому повіяло багровим жаром. Він одразу повернувся:

— Там нові диявольські фокуси: на нас тут, либонь, чекали. Зате я визначив, де ми: на першому нижньому рівні, одразу під ворітьми. Це — Друга зала Старої Морії, і ворота близько — ліворуч від східного кінця зали, не більше ніж за чверть милі звідси. Через міст, широкими сходами, через Першу залу — і назовні. Ідіть–но сюди і подивіться самі!

За аркою відкрилася нова зала, набагато вища й довша, ніж та, де вони ночували. Загін знаходився на східному кінці; західний зникав у темряві. Посередині тягся подвійний ряд міцних колон, які були витесані подібно до дерев, чиє гілля підтримувало дах складним кам’яним переплетінням. Гладкі чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали вогняні відблиски. Поперек зали, під самими основами колон, зяяла широка тріщина. Над нею дрижала червона заграва, і час від часу язики полум’я облизували краї тріщини і обвивали цоколі колон. Шари чорного диму коливалися у гарячому повітрі.

— Якби ми йшли з верхніх зал головною дорогою, то опинилися б тут у пастці, — сказав Гандальф. — А так вогонь, навпаки, відділяє нас від погоні. Йдемо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як вдалині знову загриміло: дрррум–ррок, рок, рок. З темряви в західному кутку зали донеслося ревіння рога й крики. Ррок–рок: колони здригнулися, полум’я здійнялося вище.

— Ну, тепер остання перебіжка! — сказав Гандальф. — Якщо день нині сонячний, ми ще зуміємо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. На бігу загін наздогнало тупотіння багатьох ніг. Почулося пронизливе верещання: втікачів помітили. Загриміла, забрязкотіла сталь.

Стріла просвистіла над головою Фродо.

Боромир засміявся:

— He на це вони чекали! Вогонь відрізав їм шлях. Ми з неправильного боку!

— Дивіться вперед! — попередив Гандальф, — Міст уже близько. Він вузький і небезпечний!

Раптом дорогу Фродо перетнуло чорне провалля невідомої глибини. Зовнішні двері виднілися за ним, у кінці зали, а перебратися можна було лише вузьким кам’яним мостом завдовжки півсотні футів, без поручнів чи бортиків. Так задумали гноми в давні часи заради захисту від ворогів: хто захопив Першу залу та зовнішні коридори, міг пройти тут лише поодинці. На краю провалля Гандальф зупинився й зачекав, доки всі зберуться.

— Гімлі, йди першим! — розпорядився він. — Потім Пін і Меррі. По мосту, за двері, а там прямо й угору сходами!

На Хранителів посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Інша устромилась у капелюх Гандальфа і застряла, як чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися темні постаті — сотні й сотні орків. Вони розмахували зброєю; безладно металися криваві відблиски від списів та кривих ятаганів. Ррок–рок — били барабани все гучніше, ррок–рок.

Леголас, обернувшись, налаштувався стріляти, хоча для його невеликого лука відстань була чималенькою. Він натягнув тятиву, але тут же, злякано скрикнувши, опустив руки, і стріла зісковзнула на підлогу. Серед орків з’явилися два велетні–тролі — вони притягай довгі кам’яні плити й перекинули через палаючу ущелину. Але не тролі так нажахали ельфа. Орки розступилися, наче самі чогось боялися. Неясна тінь із чорним згустком усередині, на кшталт людини–велетня, насувалася з темряви. Похмурою силою віяло від неї, і жах передував їй. Ось тінь накрила вогняну перешкоду, наче хмара, і полум’я пригасло. Потім злетіла над ущелиною, і полум’я з привітальним ревом оточило її вінцем; завирували клуби чорного диму. Розкуйовджена грива таємничої істоти спалахнула; у правій руці в неї був^ меч, схожий на язик полум’я, а в лівій — багатохвостий бич.

  157