Особенно,... 
138 
Опівдні, коли закінчували снідати, Гандальф та Арагорн відійшли убік, начебто милуючись Карадрасом, Схили гори тепер потемнішали, верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо стежив за ними, цікавлячись, чим скінчиться суперечка.
Повернувшись до супутників, Гандальф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді та піднятися на перевал. У Фродо відлягли від серця. Він не мав уяви, про який–такий темний і таємний шлях йшлося, але помітив, як спохмурнів Арагорн лише при згадці про нього, й тепер зрадів, що туди не піде.
— Виходячи з помічених мною ознак, за Багряним Рогом можуть стежити, — сказав Гандальф. — Погода також ненадійна — нас може наздогнати сніг. Йти доведеться дуже швидко, але навіть і тоді сходження до перевалу вимагатиме щонайменше два переходи. Сьогодні рано споночіє. Треба виходити одразу, як зберетесь.
— Я дозволю собі дати вам пораду, — сказав Боромир, — як уродженець Білих Гір, знайомий з гірськими походами. Доки ми не спустимося на той бік, нам буде дошкуляти сильний, а може, й лютий холод. Відмовившись від вогнища, ми не станемо менш помітними, а тільки промерзнемо до смерті. Тут ще ростуть кущі та дерева — то нехай кожен набере в’язку хмизу, скільки зможе нести.
— І Білл дещо прихопить, так, хлопче? — сказав Сем. Поні сумно, але покірливо подивився на нього.
— Добре, — погодився маг, — але використаємо ми цей хмиз лише у випадку, якщо доведеться обирати між вогнем і смертю.
Спочатку загін просувався вперед дуже швидко. Але незабаром підйом став крутим і важким. Дорога звивалася по кручі, подекуди зовсім зникала під завалами кам’яних брил. Під важкими хмарами передчасно згущавіла нічна імла. Різкий вітер свистів поміж скель. Опівночі вони опинились приблизно на середині величезної гори. Тепер вузька стежка завертала ліворуч під прямовисною стіною, а зверху, невидимі у темряві, нависали похмурі громаддя Карадрасу. Праворуч темним проваллям позначилось урвище — край глибокої ущелини.
Із зусиллям подолали вони ще частину схилу й зупинилися перепочити. Щось м’яке торкнулося щоки Фродо. Піднісши руку, він побачив у себе на рукаві неясні плями лапатого снігу. Збиралось на бурю.
Сходження тривало, але невдовзі сніг пішов суцільною стіною, став заліпляти очі. Фродо ледве відрізняв темні зігнуті постаті Гандальфа й Арагорна всього за кілька кроків попереду.
— Не до вподоби мені це, — пробуркотів, відсапуючись, Сем у нього за спиною. — Добре бачити сніг гарним ясним ранком, коли встаєш з ліжка та визираєш у віконце. Краще б ця хмарка просипалася над Гобітоном! Ото б там зраділи!
Сильні снігопади були рідкістю у всіх чвертях Гобітанїї, крім Північної, й завжди вважалися приємною подією та приводом для радощів. Жоден старожил (крім Більбо) вже не міг пам’ятати Лихої зими 1311 року, коли Брендівіна замерзла і білі вовки вдерлися у Гобітанію по кризі.
Гандальф зупинився. Сніг лежав шапкою на його плечах та каптурі. На землі шар снігу вже сягав до щиколотки.
— Цього я й побоювався. Що скажеш, Арагорне?
— Я цього теж побоювався, але менше, ніж іншого. Звісно, високо в горах, навіть тут, ближче до півдня, завжди ризикуєш потрапити у снігопад. Щоправда, він рідко буває тут таким густим, ще й на такій висоті: тут стежка зазвичай чиста протягом усієї зими.
— Чи не старанням Ворога це сталося? — спитав Боромир. — У нас кажуть, наче він вміє керувати грозами в горах Тіні на кордонах Мордору, У нього дивні здібності й багато спільників…
— Довгу ж він мав відростити руку, — здивувався Гімлі, — якщо міг за триста ліг пригнати сніг з півночі на наші голови!
— Так, рука його подовшала, — сказав Гандальф.
Доки вони відпочивали, вітер ущух і сніг майже припинився. Поплентались далі — але не зробили й п’ятисот кроків, як буря відновилася з новою люттю. Вітер завив, снігопад перетворився у сліпучий буревій; незабаром навіть Боромирові стало важко йти. Гобіти, зігнувшись у три погибелі, старанно йшли, ховаючись за спини своїх рослих товаришів, але було зрозуміло: якщо завірюха не вщухне, далеко вони не втечуть. У Фродо ноги мліли від утоми. Пін ледве ворушився. Навіть Гімлі, витривалий, як усі гноми, із зусиллям пробирався вперед.
Раптом весь загін зупинився, наче за нечутною командою. У темряві почулися моторошні голоси. Можливо, то були лише пустощі вітру у тріщинах та проваллях скелястої стіни, але здавалось, наче хтось пронизливо верещить і дико, з підвиванням, регоче. З гори котилося каміння, пролітало над головами та падало позаду мандрівників. Раз у раз з невидимої вершини зривалися, глухо рокочучи, великі валуни.
138 
