Особенно,... 
119 
Дехто з вас пригадає, як багато років тому я ризикнув проникнути до оселі Чародія–некроманта у Дол–Гулдорі, таємно дослідив її, і виявилось, що ми побоювались не дарма: то був не хто інший, як Саурон, наш давній ворог, що знову надбав тіло та силу. Інші згадають також, що Саруман умовив нас не чинити відкритих справ проти нього, отже, ми ще довго обмежувались спостереженням. Щоправда, коли тінь розрослася, Саруман нарешті передумав, і Рада, зібравши сили, вигнала зло з Чорнолісся. Було це того самого року, коли знайшовся Перстень. Дивний збіг обставин, та навряд чи випадковий! Але було вже пізно, як і передбачав Елронд. Саурон також стежив за нами і поступово готувався відбити удар; він правив Мордором з Мінас–Моргулу, де мешкають його дев’ятеро служників, поки все не було готове. Тоді, вдаючи, нібито тікає від нас, він прокрався до Чорного Замку й відкрито заявив про себе. Ми відразу ж зібралися — то була остання Рада, — бо вже не мали сумніву, що Ворог ревно розшукує Перстень Влади. Ми побоювались тоді, чи не здобув він якихось відомостей, що невщомі нам. Але Саруман цьому заперечував і знов повторював: «Головний Перстень ніколи не відшукають у Середзем’ї. У найгіршому разі Ворог знає, що в нас його нема і він, як і раніше, десь прихований. Але те, що загублено, може ще знайтись, думає він. Не лякайтесь цього! Його надії не справдяться. Хто глибше за мене доходив до всієї цієї історії? До Андуїну Великого канув Перстень, і ріка давно віднесла його у море, поки Саурон чаївся. Там йому й лежати до віку».
Гандальф замовк, дивлячись понад парапетом галереї на далекі піки Імлистих Гір, у чиїх надрах довго ховалась загибель світу.
— І тоді я припустився помилки, — знов заговорив він, зітхнувши. — Я дозволив себе заколисати промовами Са–румана Премудрого; а мусив зразу дійти до суті — тоді не стало б нам так сутужно, як зараз.
— Ми всі помилялись, — сказав Елронд. — І якби не твої зусилля, Тьма, мабуть, вже поглинула б нас. Але кажи далі!
— З самого початку серце мені щеміло, хоча без видимих причин; і мені захотілось дізнатись, як ця дрібничка потрапила до Горлума та чи довго він нею володів. Я розумів, що жага до загубленого скарбу незабаром примусить його вилізти з підземелля, отже, почав стежити за ним — і він з’явився, але зумів вислизнути від нас і кудись запропав. А потім — на жаль! — я відклав це діло, вирішив почекати, як ми рішали й раніш, либонь, частіше, ніж годилось.
Заклопотаний, я не помічав, як збігає час, поки одного разу сумніви мої не пробудилися. Звідки узявся гобітовий Перстень? Що робити з ним, якщо страхи мої підтвердяться? Це я мусив вирішити, та поки що ні з ким не ділився, знаючи, якою небезпечною може бути невчасна чутка. У довгих війнах з Чорним Замком зрада завжди завдавала нам найбільшої шкоди.
Трапилося це сімнадцять років тому. Незабаром я пси мітив, що найрізноманітніші шпигуни, навіть звірі та птахи, скупчуються навкруги Грбітанії, і страх мій зріс. Я покликав на допомогу дунаданів, і вони подвоїли свої дозори; а Арагорнові, нащадку Ісілдура, я відкрив свої думки.
— І я, — додав Арагорн, — порадив зловити Горлума, хоча й дещо запізно. А оскільки було б справедливо, щоб помилку Ісілдура виправив його нащадок, то я сам відправився разом з Гандальфом на довгі та безнадійні пошуки…
Далі Гандальф розповів, як вони удвох блукали по всій Глухомані, до самих гір Тіні та врат Мордору.
— Там ми почули про Горлума, — видно, він довго жив у тих похмурих горах, але самого його не знайшли. Нарешті я впав у розпач і знову став міркувати про випробування, що могло б замінити свідоцтво Горлума. Сам Перстень міг відповісти, які в нього якості. Я згадав слова Сарумана на Раді, до яких у той час я не прислухався, — тепер вони ясно забриніли у пам’яті. «Дев’ять, Сім та Три, — сказав він, — кожний був оздоблений каменем. Тільки Перстень Влади нічим не прикрашений, нібито зовсім простий. Але ковач викарбував на ньому такі знаки, котрі знавець, можливо, зуміє помітити й прочитати». Які це знаки, Саруман не сказав. Хто тепер міг би знати їх? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, він мусив був черпати їх з якогось джерела. Втім, хто ще, крім Саурона, торкався Персня перед тим, як він пропав? Тільки Ісілдур!
Додумавшись до цього, я полишив полювання та поквапився до Гондору. У давнину членів нашого братства зустрічали там привітно, особливо Сарумана. Він часто й подовгу гостював у Намісників. Але мене намісник Денетор зустрів не так приязно, як раніше, і дуже неохоче дозволив попрацювати у сховищі сувоїв та книг.
119 
