— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.
— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!
— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Ігор.
— А что? — здивувався професор.
— Манголія… — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна мотузка?
— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.
Тася куховарила.
— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері Ігор.
— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.
— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.
— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.
— Зачем?
— Треба…
— Купи… — порадила мати.
Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі — навіть мотузки.
— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Із неба об землю.
Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.
— Наїмся перед стрибком! — замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.
— Чогось не вистачає?
Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.
— Ну, будьте люди… — келих підняв, випити не встиг.
Телефон задзеленчав.
— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.
— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці дроту.
Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка — хмільний до гикавки.
— Денисе, ти де?
— У Києві.
— Скоріш до мене.
— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.
— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.
— Серйозно?
— Цілком.
— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?
— Не подумав…
— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…
Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.
За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.
Денис почав із гарної новини:
— Шанівка згоріла…
— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю, що ні…
— Звідки?
— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…
— Значить, це після її від'їзду сталося…
— Та не може бути! Не може… Щоб усе село…
— А що там того села… — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер…
— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:
— Брате, я тепер велика людина…
Крупка-молодший розгорнув документ.
— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників — як вошей…
— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, — хитро всміхнувся. — І хай тільки спробують не відповісти! — І? — І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?
— Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив — тепла додалося.
— Я твій боржник, — сказав Денис.
— Не розумію…
— Зараз зрозумієш, — Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. — Сі-ді маєш?
Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… — …І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?
Тому що село — не люди… Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…