— Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?
Мамка одразу прокинулася.
— Доню, ти вже встала?
— Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.
— А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.
Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:
— Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.
— Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:
— Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні — лясь!
— Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?
— Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.
— От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже.
Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.
Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.
Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:
— Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…
— Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, — Ігор йому.
— Чому? Скучив за радістю фізичної праці?
— Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени.
— Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.
— Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.
Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться.
— А як вони робляться?
— Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.
— Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.
— Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…
— Можу віддати половину.
— Не треба, — Ігор насупився.
— А ти мені — половину того, що ми викопали…
— Денисе… — Ігоре… Це було б чесно.
— Ні, нечесно…
— Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.
— То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.
— Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував поряд.
— Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Ігор.
— Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.
— Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:
— Ну, дивись…
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.
— Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.
— А скільки… — для годиться спитав Ігор.
— Та ніскільки. У роботі краще… — відповів Роман і взявся за лопату.
Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. — Із вишеньками… І з вишеньками, — бурмотить під ніс.
Тамарка кашлянула.
— Рая…
Та обернулася.
— Чого тобі? Бач, зайнята я.
— Куди це ти стільки? — Тамарка питає.
— Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.
Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.
— Тобі чого?
Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.
— А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.