Последние отзывы

  74  

І тут — грюкіт у двері. Отака клята доля! Марта так розгубилася і рознервувалася, що забула задирати голову, щоби зникало друге підборіддя.

— Давай не відчиняти, — прошепотів Макар. Підхопив Марту на руки. Тихо — під двері на підлогу. — Давай… Просто тут. Екстрим… — їй.

О-ой! Такого ще з Мартою ніхто не робив. Та поки Макар подумки гортав порножурнали, аби збудитися і з честю вийти з екстриму, який сам запропонував, Марта так активно увійшла в експеримент, що здивувала самого студента. Лежала під Макаром на підлозі, однією рукою затуляла собі рота, аби не заверещати від збудження, другою набирала чийсь номер на мобільному.

— Шиллєр? — чув під собою Макар. — Під дверима приймальні — лікар. Той самий… Добре. Ні, я в іншому місці. Ти розберешся з ним?

Шиллєр саме їхав до Сердюкової приймальні зі стосом компромату на Коноваленка.

— Чудова новина, Марто! Звичайно, я все зроблю! — аж засміявся. Ну що за фарт! Головний свідок у його руках. Рома не коновал Коноваленко і не пихатий царьок Сердюк. Ромі навіть глухонімий розпатякає підслухані таємниці.

Припаркував авто під офісним центром. Стрімко — до приймальні.

— Боже, боже… Хто це?! Що за неподобство! — ще з кінця коридору. Цікаві наїжачилися — так і знали, збрехав волоцюга про знайомство з Сердюком.

Рома до лікаря добіг, під пахви і потяг до виходу.

— Добре, що Володимир Гнатович цього не бачить! — цікавим через плече. — Ну куди ви дивилися? Чому не викликали охорону?

Куми насторожено йшли за Ромою вслід, зиркали на посиніле обличчя дядька.

— Куме Микишко, Люциперові секретарі нас не бачать. Це ж яка ласка Божа. Без перепон розвідку маємо.

— Я так собі міркую, куме Свиря… Доведеться вдруге відбивати лікаря від іродових душ, — похмуро відповів Микишка.

На паркувальному майданчику охоронець допоміг Ромі всадити Івана Степановича до автівки. Поки Шиллєр порпався по кишенях, щоби не дати «на чай» більше червінця, куми стали біля автівки і Свиря сказав:

— Я у цей віз не полізу.

— Тоді прощавай, куме Свиря. — Микишка поліз в автівку.

Свиря забігав навкруги, у вікна заглядає.

— І що? І живий? Не порізали чорти на пояси?

Микишка обмацав себе, знизав плечима. Ні! Свиря перехрестився і поліз на заднє сидіння до Микишки.

— Ой, пропадемо… Чує моя душа, пропадемо у цьому возі!

Шиллєр всівся за кермо і завів двигун. У руках джек-пот! Тепер — не метушитися, не поспішати, щоби не продешевити, не вляпатися. Кому віддати дядька? Сердюку чи Коноваленку?

— Куди ми… їдемо? — прошепотів дядько. Кривився від болю, все намагався зрозуміти, куди мчить автівка.

— До лікарні, шановний, куди ж іще? Що з вами сталося?

Володимир Гнатович впевнений, що ви давно розглядаєте, як сяють лампи у вашій лікарні, а ви, бачу, знайшли в столиці пригоди на свою голову, — демократично відгукнувся Рома.

— Нічого не сталося… До Володимира Гнатовича найскоріш везіть. Мені його попередити треба і додому вже з ваших хащів вибиратися. Вдома і підлікуюся, — замкнувся у собі дядько.

Рома завівся: ух ти! У столичну політичну гру вступає лисий дядько з провінційної лікарні. «Колотися» не бажає, хоче вкласти якусь важливу інформацію Сердюкові прямо у вуха. А якщо ми…

— Поважаю! Сильна людина! Ніякої лікарні — тільки справи! — на ходу дістав мобільний. — Просто зараз телефоную Сердюку Може, встигнемо…

— А він де?

— У нього за двадцять хвилин авіарейс на Брюссель. Парламентська асамблея Ради Європи, спостерігач від України, але якщо треба…

— От біда! Поки кататиметься — бандюки справу зроблять.

— Та що сталося?! — Рома демонстративно приклав до дядькового вуха мобільний. — Не відповідає.

— На сина Володимира Гнатовича хочуть повісити убивство дівчини, — видав розгублений лікар.

— Що ви мелете, шановний?! — красиво обурився Рома і на підтвердження шквалу емоцій щосили натиснув на гальма.

Бумс! — дядько ледь не в'їхав носом у торпеду. Авто зупинилося. Рома повернувся до лікаря, суворо захитав головою — мовляв, за свої слова треба відповідати. «Йолоп прителепкуватий! — думав презирливо. — Не запам'ятати простих речей — не убивство, а самогубство! І не повісити, а довести причетність… Різні речі! А цій бидлоті, здається, однаково, що…»

— Дівчина жива, — сказав лікар.

Бумс! — Рома відсахнувся, врізався потилицею в бокову стійку.

  74