— Дякую, — дядько обережно.
— Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? — велетень далі.
— Питайте, тільки навряд поможу, — дядько їм. — Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?
— Центр! — Свиря аж підскочив. Микишці: — Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!
Микишка Свирю за рукав смик — мовчи! І знов до дядька з поклоном.
— Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися — зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.
— Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…
Свиря сіпнувся.
— То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?
— Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.
Свиря — брови догори.
— Овва! Так тут і худоба є?
— У кого є, а у кого вже немає, — зітхнув дядько. На кумів глянув. — А ви звідки такі чемні?
— Козаки ми. Серденята Дорошенкові. — Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. — Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!
Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала — товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.
Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом — духи безтілесні…
— Куме! — до Микишки. — У мене голова від питань розколюється. А от, приміром…
— Підемо, — обірвав Микишка. Дядькові вклонився. — Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!
Куми — до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.
— Пронесло, — тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.
— Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… — стежив за вогнями, що швидко наближалися.
На дорогу глянув — Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.
— Хлопці! Хлопці! — загорлав. — Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!
Куми не чули. Сало… Із хлібиною.
— Мені у раю подобається, — з повним ротом розмірковував Свиря.
— А я так собі міркую… — почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.
— Ні-і-і-і! — У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.
Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг — чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.
— А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?
— Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… — вирішив Микишка.
Макс тис на газ, хоча геть не розумів — що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.
Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» — кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.
Повернися? І де його шукати, того свідка?
Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька — той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.