— А-а-а… — задумалася Галка. — А я все думала, що то за примха Божа — душу самогубці рятувати.
— Я не самогубця! — закричала Люба. Стояла на колінах, лупила кулаками по дерев'яній палубі. — Ну як тобі пояснити, щоби ти вже повірила — я не самогубця і я не померла? Чуєш, Галко!
Галка закрутила на потилиці довгі чорні коси, простягнула до Люби прозорі бліді руки. Гладила по рудим кучерям, усміхалася сумно.
— Кинь вже біситися… Ти ж не дурна. А я… Я не Галка.
— А хто? — Люба раптом знесилилася, упала на палубі поряд із Галкою.
— Колись мене звали Сонею. Я… давно померла… Тебе тоді… ще не було.
…По той бік життєвих суєт час обходиться без годинників. Не знамо скільки Люба і Соня просиділи на дерев'яній палубі дивного катерка посеред неосяжного білого простору. Люба плакала. Обмацувала власне тіло, не вірила і плакала, плакала, поки остання жива сльозинка не скотилася щокою і не впала на коліна. Соня не заважала. Сиділа поруч, тихо вела про вічне життя і короткий проміжок, що тільки й лишився у Люби, щоби попрощатися з гамірним земним світом. Дивна Божа примха… Соні такого не випало, а Люба — бо тіла ще не знайшли! — може вночі відвідати одне-єдине місце на всій землі, сказати найголовніше, таке справжнє і вагоме, заради чого тільки й варто повертатися у світ людей. Люба запанікувала… Десятки знайомих, академія, космос на Костянтинівській, покоцана бруківка на Андріївському — все відступало, звільняло дорогу тому єдиному, хто подарував любов і крила. Макс…
Звичайно. Макс. Люба прийде до нього вночі, всядеться біля постелі, розсміється — мовляв, отака я незвичайна дівчина, спочатку трохи поплавала, потім зникла, а тепер пробралася до тебе, Максе, щоби сказати лише кілька слів… Що любов — нова наука, всі попередні теорії, досвід і знання втрачають сенс. Що любов кривиться від брехні, як від гіркого цитрусу. Що гріх один — не довіряти своїй любові. А вона… зрадила собі, оступилася, розбила цноту, наче сором. І… покотилося… Вона так хотіла навіки забути, що так страшно оступилася, посіяла сумніви в серці коханого, що насмілилася їхати до його батьків… Вона тільки хотіла не кривити душею і посеред порожнього мосту признатися про те, що вже знайома з подружжям Сердюків. Вона би змогла, просто… оступилася і полетіла в Дніпро. Він не винен… Вона просто не здогадувалася, що все так серйозно: якщо тебе вдарили по одній щоці, підставляй другу, якщо оступилася раз, оступишся знову…
Звичайно, Люба піде до Макса. Можливо, і не буде так докладно виправдовуватися. Можливо, скаже головне: любов — рай. Не околиці й задвірки, центр дивовижного раю, огородженого неприступними серцями від заздрощів і пліток. Вона хоче про це… довго-довго думати. Вона знайшла куточок, де ніхто не заважатиме їй довго думати про любов. А він… Певно, зустрінуться колись.
Соня поклала бліду тонку руку на Любині коліна.
— Знайшла головне місце на землі?
Люба затримала погляд на Сониній долоні з тонкими пальчиками.
— Чому зі мною ти, а не хтось інший?
— Мене теж оголосили самогубцею. Мені теж було вісімнадцять.
— А ти…
Соня розсміялася, захитала головою.
— Як і ти! Не збиралася помирати. Мене… отруїв мій шеф. Ростислав Коноваленко. Прийшов нібито з допомогою, змусив підписати чистий аркуш, божився, що доб'ється справедливості… Води подав, бо я розхвилювалася, плакала… Після його води тиждень промучилася і померла.
— Як він живе… з таким гріхом?..
— Погано живе. Мучиться. На людях злість зриває, а спасіння нема. Отруту йому інший чоловік підсунув, наказав мені дати. Збрехав, що то заспокійливе. А тепер того Коноваленка на шворці водить. Шантажує…
— Чекай. А чого вони так хотіли, щоби ти померла?..
— Досить, — попросила Соня. — Кажи, до кого підеш. Поможу.
Макс… Макс. Перед Любиними очима — усміхнений Макс. Дивується, біжить до Люби, обіймає, притискає до себе, шепоче гаряче: «Ну слава Богу, Люба! Не відпущу! Тепер — і на крок не відпущу».
На Соню з благанням глянула. Прошепотіла:
— До мами хочу…
Після опівночі на Костянтинівській світилося лише одне віконце. Макс і Гоцик не спали, хоч і збиралися, бо зранку — до Дніпра, зустрітися з товаришем дивакуватого дідугана в капітанському кашкеті, умовити його плисти до Десни, навішати на вуха все, що тільки можна, аби погодився. Гоцик навіть подумував над хитрим планом насильницького захоплення: напроситися на борт, нібито на оглядини, замкнути хазяїна в каюті й самостійно спрямувати суденце в бік Десни. Щоби план не провалився, Гоцик серед ночі розкрив ноутбук і почав шукати в Інтернеті інформацію про управління маломірними суденцями. Виходило непогано, навіть не було потреби переобтяжувати пам'ять зайвою інформацією. Гоцик вирішив взяти з собою ноутбук і вже на борту розбиратися — що до чого.