Последние отзывы

  60  

Два кроки зробив. «Йолоп! — вилаяв себе. — Як Маруся вікно відчинить, поки «Пегасового» вогника під бузком не побачить?! Морозяка ж… Змерзне».

Німець повернувся під кущ, знову глянув на вікно — зачинене. Докурив, кинув недопалка під кущ і обережно посунув до дірки в огорожі.

— Та хай. — шепотів. — Може, втомилася чи ще щось… Цукерку покладу та піду…

Сніг рипів під ногами, гола вишня під Марусиним вікном тряслася. Стьопка став під вікном, витяг з кишені цукерку і поклав на підвіконня.

— Чуєш, Марусю… — прошепотів у зачинене вікно. — Уже сьогодні був поклав тобі цукерку, це вдруге… Вибачай… Піду.

У темному вікні промайнула чорна тінь. Стьопка напружився, поправив окуляри, вдивився у вікно.

— Не спиш? — прошепотів.

У відповідь — ані звуку, ні руху. Завмерло все. Мотнув головою мовляв, та добре, піду, не тривожитиму… Крок зробив і закляк: за спиною з тихим рипінням відчинилося вікно.

Стьопка обернувся і чогось перелякався. Та що це Маруся?! Вікно відчинила і наче пішла кудись. Тихо, чорно… Зняв окуляри, протер скло. Знов начепив на носа — нікого біля вікна.

— Щось не те. — перелякався ще більше.

Ближче підійшов, зазирнув… Край вікна стояла нерухома темна постать, і в непевному місячному світлі німець побачив головне — важке червоне коралове намисто на шиї.

— Марусю — всміхнувся.

Темна постать рвонулася до вікна, нахилилася до німця, вхопила його за грудки і втягнула в кімнату. Від неймовірної швидкості цього ривка Стьопка інстинктивно заплющив очі, серце втекло у п'яти. Хтось сильний та дужий поставив його на ноги посеред Марусиної кімнати, трусонув за грудки.

Німець розплющив очі і жахнувся — перед ним стояв Льошка. Голий. У самих трусах і кирзових чоботах. А на шиї… намисто коралове.

— Ось я… Твоя Маруся… — прошепотів, а німцю — грім у вуха.

Найперша проста думка, що виникла у Стьопчиній голові, — Маруся мертва. Нема Марусі…

— Де вона? — крикнув. Рвонувся. Льошка не зміг утримати. — Де вона? — вчепився у Льошчину шию та так і повис.

Льошка заревів по звірячому, легко відірвав від себе Стьопку, одним ударом збив з ніг, впав поруч на коліна і почав молотити кулаками, аж поки дихалку не забило. Захитався, встав, вхопив недвижного німця за воріт кожуха і потяг у кухню.

— Зараз… Зараз… — белькотів скажено. — Зараз н вас і повінчаю…

Стьопчина голова билася об підлогу, окуляри злетіли, ще коли Льошка втягав його до кімнати, ліве око набрякло, у роті — ропа.

Льошка затяг німця у кухню, кинув на підлогу, і сліпій Стьопка, як у тумані, бачив лише Льошчині ноги у звичайних кирзових чоботях. Ось один чобіт відірвався від підлоги, наче намірився забити гол, і обвалився на Стьопку. Німець виставив руку, захищаючись, та чобіт спочатку зламав Стьопчину руку і тільки потім вгруз у його живіт.

Німець харкнув кров'ю, та свідомості не втратив. Він бачив… Бачив… Ось важкі кирзові чоботи презирливо штовхонули його, наче якусь дохлятину, і зникли. Німець підвів тремтячу від болю голову… Куди? Наче відповідаючи на німе Стьопчине запитання, чоботи зупинилися, і німець побачив, як Льошка присів навпочіпки біля закривавленої Марусі.

— І оце ти мене… мене!..Проміняла на це бидло?!

Окуляри — зайві. І без окулярів німець бачив — Маруся не відповідає чоловікові не тому, що примха у неї така. І без окулярів бачив, як страшно німа Маруся привалилася до стіни, дивиться кудись крізь Льошку і всміхається недвижними скривавленими вустами, наче мертва. Біля неї на підлозі валялася дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.

Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.

Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.

— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.

Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.

Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:

  60