87 
— Навчи мене своєї любові, — шепотіла у Платонове фото, на яке й досі молилася щоночі, але того зимового вечора, за два дні до офіційного заміжжя, коли вони з Іветтою повернулися після чергових мандрів лікарнями, салонами і бутиками, слова застрягли в горлі, і вона лише встигла помітити, як округлилися очі красивої пані від несподіваного здивування, коли Платон підхопив її на руки і поніс до своєї кімнати.
Вона спочатку не зрозуміла. Тільки задихнулася від відчайдушної гордості — ніхто її на руках ще не носив, а сусід дядько Микола — не рахується, бо коли ото Рая з малими на кукурудзяному полі в багнюці застрягли, так дядько Микола брав їх на руки по черзі, матюкався зі смаком, та виносив на дорогу.
Вона спочатку навіть знітилася, що заважка для милого, учепилася в його шию обома руками, застидалася. І тільки коли Платон забіг до своєї кімнати, метушливо поклав її на ліжко і кинувся підпирати двері важким дубовим стільцем, задеревеніла. «Пані мене вб'є», — промайнуло, та посеред кімнати стояв Платон, дивився на Раю темними від збудження очима, стягував із себе одежину.
«Я йому не сподобаюся! Я не можу сподобатися! Я нічого не вмію. Я боюся… Я все зіпсую. Я не знаю… Не знаю як…» — спина колом. Де вже там на ліжку вигинатися.
— Раю! Чому ти не роздягаєшся? — раптом буденно спитав Платон.
Рая зашарілася і потяглася до светрика. «От і все! — ридала душа. — Я пропала… Зараз він зрозуміє, що я не навчена. Що дурна… Дурна й огидна…» Стягала того светрика, руки тремтіли. І на Платона не глянути: голий стоїть, волосся на голові куйовдить, очей із неї не зводить.
Платон раптом видихнув, хижо пригнувся і плигнув. Просто на дівчину. Ухопив за косу щосили, притиснув до ліжка. Рая зціпила долоньки у кулачки і поклялася собі подумки, що не закричить.
…Іветта так і пріла в шубі — ніяк не могла відвести погляду від синової кімнати. Тихо. Чому так тихо? Глянула на годинник. «Ще хвилину… Ще тільки хвилину, і треба йти до них, — констатувала холодно. — Двадцять хвилин позаду. Досить для першого разу. Якщо дівчина перелякалася, доведеться пояснити їй: Платон — дуже високоморальний хлопець. Він мав перевірити: незаймана чи ні. Міцний аргумент. Нам драних ляльок не треба. Ми — достойні люди».
Ангеліна сиділа на стільці поруч із хазяйкою, сльозу втирала.
— Добре, що це сталося сьогодні, — прошепотіла Іветта.
— І чим сьогодні краще, ніж завтра? — гірко зітхнула нянька.
— Сьогодні тут немає Лідочки, — відповіла Іветта. — І не треба, щоб вона знала.
Нянька зібралася була відказати хазяйці, що та дурне меле: «Лідуся, може, й не дізнається, а від Господа не сховатися». Та раптом із Платонової кімнати почувся відчайдушний Раїн крик.
Ліда знала про пригоду вже наступного ранку. Ангеліна ледь дочекалася, поки дзвінок із клініки вижене Іветту з дому. Прислухалася до тиші у кімнатах Платона і Раї, ухопила слухавку, вихлюпнула професорській доньці:
— Лідусю, все! Пропала дитина. Учора ввечері Платосик її чпокнув, як ту ляльку гумову. Майже у нас на очах. Як до кімнати добіг, сам Господь знає, а коли наївся, так покусав… До ранку плакала у своїй кімнаті. Я все чисто чула, тільки пожаліти не могла. Мати твоя біля неї чатувала.
— Добре, — почула байдужий Лідин голос.
— Як же «добре»?! — ошелешено. — Чи ти теж хвора, як ото твій брат?! Рятувати дівча якось треба, а ти верзеш, прости Господи!
— Добре, — повторила Ліда і поклала слухавку.
Дивні речі. Наїлася тих чудес новорічних, ніби розрослася зсередини дивним незбагненим усесвітом. Так багато всього в душі колотилося, що й помічати перестала — день, ніч, сніг падає, дітлашня на подвор'ї фортецю зліпила. Зоряна після свят як узяла відгули, так і досі не з'явилася в клініці, на Контрактовій баби з пиріжками за місце пересварилися, вітрини знижками ваблять, кава у кав'ярні пахне не кавою, над Дніпром сизо, а ті рибалки, що Ліда повсякчас за них переживала, ще далі від берега порозсідалися, а біля набережної затонув плавучий ресторанчик. Ох, маячня. Нема нічого ззовні, увесь світ усередину перекочував. Стас мовчить. Що він там собі думає? Не запитати. Язик не повертається. От душа рветься: «Не покидай!», а сказати не виходить. Хай би він в очах прочитав, бо все, про що говорять — пусте. Як постріл, здалеку. Не влучить, так попередить: «Тонус, люба! Спину прямо! Стережися».
— Ти снідав?
— Так.
— Я сьогодні затримаюся.
87 
