Особенно,... 
78 
— Мама не хотіла, щоб я повертався.
— Що? — Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.
— Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу.
Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.
— А… чому? — здивувався Гаррі.
Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по–дурслівськи.
Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.
— Я думаю, — стримано мовив він, — що… через тебе.
— Як це через мене? — відразу перепитав Гаррі.
Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.
— Ну, — знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, — вона… е–е… не тільки через тебе, а й через Дамблдора…
— То вона вірить «Щоденному віщунові»? — запитав Гаррі. — Думає, що я брехун, а Дамблдор — старий дурень?
Шеймус глянув на нього.
— Так, щось таке.
Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається… Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.
Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: — Слухай… то що тоді сталося, коли… ну, знаєш… з Седриком Діґорі й так далі?
Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.
— А чого ти мене питаєш? — різко перепитав Гаррі. — Читай собі «Щоденний віщун», як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.
— Не зачіпай мою маму, — огризнувся Шеймус.
— Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, — відповів Гаррі.
— Не розмовляй зі мною таким тоном!
— Я розмовлятиму, як захочу, — вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. — Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною — біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить… щоб не турбувалася твоя мамуся…
— Дай моїй мамі спокій, Поттере!
— Що тут таке?
У дверях з’явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса — той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.
— Він ображає мою маму! — закричав Шеймус.
— Що? — перепитав Рон. — Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася…
— Це було ще до того, як вона почала вірити кожному слову з того смердючого «Віщуна»! — крикнув Гаррі.
— Ага, — Рон почав розуміти. — Ну… добре.
— Знаєш, що? — люто озвався Шеймус, з ненавистю глянувши на Гаррі. — Це правда, я не хочу бути з ним в одній спальні, бо він здурів.
— Шеймусе, це відпадає, навіть не починай, — застеріг Рон. Вуха в нього почервоніли — а це завжди була небезпечна ознака.
— Це я починаю? — закричав Шеймус, що, навпаки, увесь зблід. — Ти, може, віриш усім його вигадкам про Відомо–Кого? Думаєш, він нам каже правду?
— Так! Думаю! — сердито крикнув Рон.
— Тоді ти теж здурів, — з відразою сказав Шеймус.
— Так? Але, на твоє лихо, старий, я ще й староста! — тицьнув собі в груди пальцем Рон. — Отож тримай язика за зубами і не наривайся на покарання!
Кілька секунд Шеймус мав такий вигляд, ніби жодне покарання не стримало б усього, що він хотів з себе вилити. Але потім він зневажливо щось буркнув, з розмаху бухнувся на ліжко і з такою люттю шарпнув запону, що вона обірвалася й упала на підлогу. Рон якусь мить дивився на Шеймуса, а тоді поглянув на Діна з Невілом.
— Ще чиїсь батьки мають проблеми з Гаррі? — агресивно поцікавився він.
— Старий, мої батьки маґли, — стенув плечима Дін. — Вони не знають, що в Гоґвортсі хтось там загинув, бо я не такий дурний, щоб їм розбазікувати.
— Ти не знаєш моєї мами! Вона з кого завгодно витисне все, що захоче! — огризнувся Шеймус. — Крім того, твої батьки не отримують «Щоденного віщуна». Вони не знають, що нашого директора викинули з Чарверсуду та з Міжнародної конфедерації чаклунів, бо в нього вже миші в голові…
— А моя бабуся вважає, що це нісенітниця, — втрутився Невіл. — Каже, що то «Щоденний віщун» сходить на пси, а не Дамблдор. Навіть перестала його передплачувати. Ми віримо Гаррі, — додав спокійно Невіл. Він заліз у ліжко й натяг ковдру аж до підборіддя, по–совиному зиркаючи з–під неї на Шеймуса. — Бабуся завжди казала, що Відомо–Хто колись повернеться. Якщо Дамблдор стверджує, що той повернувся, отже, так і є, каже вона.
78 
