Ще за кілька секунд на платформі з’явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.
— Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.
— Жодних, — відповів Люпин.
— Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з’являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.
— Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.
— Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.
— Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.
Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.
— Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть… будьте чемні… якщо забули щось, то ми вам вишлемо… залазьте вже, залазьте, мерщій…
Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла: — Господи, Сіріусе, поводься як пес!
— До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з–за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.
— Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.
— Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.
— Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.
Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.
— То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі. Рон з Герміоною перезирнулися.
— Е–е, — пробелькотів Рон.
— Ми… ну… ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.
Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.
— Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.
— Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.
— Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то… побачимось, мабуть, пізйіше.
— Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я.., але ми повинні… тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.
— Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся.
Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на «Гоґвортському експресі» без Рона.
— Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.
— Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п’яти вагонах. Гаррі пригадав, як «Щоденний віщун» цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.
В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п’ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.
— Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні… скрізь усе забито… не можу знайти собі місця…
— Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд…