Розділ тридцять перший

СОВИ

Рон, завдяки якому Ґрифіндору пощастило завоювати квідичний кубок, був у такій ейфорії, що на другий день у нього ні до чого не лежали руки. Він безперестанку говорив про матч, тому Гаррі з Герміоною було нелегко знайти момент для згадки про Ґропа. Щоправда, вони не особливо цього й прагнули. Не хотілося так різко повертати Рона до реальності. Знову був гарний теплий день, тож вони переконали його піти з ними повторювати матеріал до бука на березі озера. Там було менше шансів, ніж у вітальні, що їх підслухають. Рона спочатку не надто захопила ця ідея, адже у вітальні кожен ґрифіндорець, минаючи Ронове крісло, обов’язково поплескував його по плечі і час від часу хтось затягував пісеньку «Візлі — наш король». Однак згодом він таки погодився, що подихати свіжим повітрям йому не завадить. Вони посідали в затінку під буком, порозкладали підручники, а Рон, мабуть, уже вдвадцяте розповідав, як уперше врятував ворота від гола.

— Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: «Я відіб’ю!» Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце… праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве… але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч… тобто праворуч для нього… і… та ви ж бачили, що сталося, — скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. — А потім, через п’ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз… Що таке? — зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. — Чого ти шкіришся?

— Нічого, — і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. — Просто я радий, що ми виграли, ось і все.

— Так, — з насолодою промовив Рон, — ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з–під самісінького носа?

— Мабуть, вона заплакала? — скрушно буркнув Гаррі.

— Так… не стрималася… — трохи насупився Рон. — А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?

— Е–е… — завагався Гаррі.

— Якщо чесно, Роне… то не бачили, — важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. — Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.

Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. — Ви що, не дивилися? — ледь чутно спитав він, округлюючи очі. — Не бачили, як я відбивав м’ячі?

— Не бачили, — розвела руками Герміона. — Роне, ми не хотіли йти зі стадіону… Та довелося!

— Так, — розчервонівся Рон. — Чому?

— Через Геґріда, — пояснив Гаррі. — Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от…

На розповідь пішло хвилин з п’ять, і під кінець Ронове обурення змінилося відвертою недовірою.

— Він його привів з собою і заховав у лісі?

— Так, — похмуро підтвердив Гаррі.

— Ні, — заперечив Рон, ніби це могло щось змінити. — Він не міг такого зробити.

— Але зробив, — твердо сказала Герміона. — Ґроп має п’ять метрів заввишки, любить видирати з корінням шестиметрові дерева і знає, — гмикнула вона, — що мене звати Гермі.

  254