Особенно,... 
243 
Сіріус насуплено дивився на Гаррі, якого їхні пояснення переконали мало.
— Послухай, — сказав він, — твій батько був моїм найкращим другом і доброю людиною. Багато п’ятнадцятирічних хлопців поводяться як ідіоти. Але він це переріс.
— Що ж, — важко зітхнув Гаррі. — Просто я ніколи не думав, що буду співчувати Снейпові.
— Якщо ти вже про це згадав, — Люпин легенько нахмурив брови, — то цікаво, як відреагував Снейп, коли зрозумів, що ти все побачив?
— Сказав, що більше не навчатиме мене блокології — байдужим голосом пояснив Гаррі. — Подумаєш, налякав…
— ЩО він сказав? — гаркнув Сіріус, а Гаррі аж підскочив і трохи не вдавився попелом.
— Гаррі, ти серйозно? — перепитав Люпин. — Він перестав давати тобі уроки?
— Так, — Гаррі здивувався, що вони надали цьому аж такого великого значення. — Ну то й що? Я цим не переймаюся, мені так ще краще…
— Я мушу там бути, щоб поговорити зі Снейпом! — рішуче заявив Сіріус і вже почав зводитися на ноги, але Люпин знову посадив його на місце.
— Якщо вже й говорити зі Снейпом, то це маю зробити я! — категорично заперечив він. — Але, Гаррі, перш за все ти сам мусиш піти до Снейпа і сказати, що він у жодному разі не може припиняти уроків з тобою… якщо Дамблдор про це довідається…
— Та як я йому скажу? Він же мене вб’є! — обурився Гаррі. — Бачили б ви його, коли я вийшов із сита спогадів.
— Гаррі, для тебе не існує нічого важливішого за опанування блокології! — суворо сказав Люпин. — Ти мене зрозумів? Не існує нічого!
— Добре, — збентежено й роздратовано буркнув Гаррі. — Я спробую з ним поговорити… але це буде не…
Він раптом замовк. Почув далекі кроки.
— Це що, Крічер спускається?
— Ні, — глянув йому за спину Сіріус. — Це хтось там у тебе.
Серце в Гаррі мало не зупинилося.
— Мушу тікати! — квапливо вигукнув він і вийняв голову з каміна на площі Ґримо.
На якусь мить здалося, ніби вона шалено закрутилася на плечах — і ось він уже знову стояв навколішки перед каміном Амбридж і дивився, як замерехтіло й погасло смарагдове полум’я.
— Швидко, швидко! — задихався хтось за дверима кабінету. — О, вона їх не зачинила…
Гаррі схопив плаща–невидимку й ледве встиг його на себе накинути, як у кабінет увірвався Філч. Був він страшенно радий і щось гарячково бубонів собі під ніс. Перебіг кімнату, висунув шухляду директорчиного стола й почав ритися в паперах.
— Дозвіл на шмагання… дозвіл на шмагання… нарешті можна… вони роками наривалися…
Витяг аркуш пергаменту, поцілував його, притис до грудей і хутко почовгав з кабінету.
Гаррі зірвався на ноги, пересвідчився, що портфель при ньому і що плащ–невидимка надійно його закриває, рвучко відчинив двері й вибіг з кабінету вслід за Філчем, який віддалявся з нечуваною швидкістю.
Коли Гаррі спустився поверхом нижче, то вирішив, що вже безпечно знову стати видимим. Скинув плаща, запхнув його в портфель і швиденько рушив далі. З вестибюлю долинали крики й метушня. Збіг униз мармуровими сходами й побачив, що там зібралася мало не вся школа.
Це нагадувало той вечір, коли звільнили Трелоні. Учні, постававши попід стінами, утворили велике коло. Деякі, як помітив Гаррі, були заляпані чимось дуже схожим на смердосік. У натовпі були також учителі та привиди. Серед усіх присутніх вирізнялися члени інквізиторського загону. Видно було, що вони дуже собою пишаються. Угорі погойдувався Півз, приглядаючись до Фреда і Джорджа, що стояли посеред вестибюлю з промовистим виглядом людей, яких загнали в кут.
— Ну! — переможно вигукнула Амбридж. Гаррі збагнув, що вона стоїть усього кількома сходинками нижче за нього і свердлить очима свої чергові жертви. — Що… думаєте, це дуже смішно — перетворювати шкільний коридор на болото?
— Та наче трохи смішненько, — відказав Фред, дивлячись на неї без найменшого страху.
Філч проштовхався до Амбридж, ледь не ридаючи від щастя.
— Я знайшов дозвіл, пані директорко, — хрипко повідомив він, розмахуючи аркушем пергаменту, що його на Гарріних очах вийняв з шухляди. — Знайшов дозвіл і приготував батоги… ох, дозвольте мені негайно почати…
— Дуже добре, Аргусе, — відповіла вона. — А ви, — глянула директорка на Фреда з Джорджем, — зараз довідаєтеся, що роблять з порушниками в моїй школі.
— Знаєте, що? — озвався Фред. — Мабуть, ми так і не довідаємось.
Він повернувся до брата.
243 
