Джоан К. РОЛІНҐ
ГАРРІ ПОТТЕР І ОРДЕН ФЕНІКСА
Нейлові, Джесіці та Дейвіду,
які роблять мій світ чарівним
Розділ перший
ДАДЛІ ДЕМОНТОВАНИЙ
Завершувався найспекотніший день літа, і над великими квадратними будинками на Прівіт–драйв зависла дрімотна тиша. Зазвичай блискучі машини припадали пилюкою у дворах, а колись смарагдово–зелені газони поблякли й пожовкли, — через посуху поливати їх зі шлангів було заборонено. Позбавлені можливості звично мити машини й поливати газони, мешканці вулички Прівіт–драйв поховалися в затінках своїх прохолодних будиночків і порозчиняли навстіж вікна, сподіваючись заманити туди омріяний вітерець. Надворі залишався лише один підліток, що лежав горілиць на клумбі біля будинку номер чотири.
Цей худющий чорнявий хлопець в окулярах мав трохи нездоровий вигляд людини, що занадто швидко виросла. Джинси на ньому були брудні й подерті, футболка вилиняла й обвисла, а кросівки давно вже просили їсти. Вигляд Гаррі Поттера не надто тішив сусідів, які вважали, що за неохайність треба віддавати під суд, однак того вечора він ховався за великим кущем гортензії, і сусіди його не бачили. Власне, побачити його могли хіба що дядько Вернон чи тітка Петунія — якби повистромляли голови з вікна вітальні й поглянули вниз, на клумбу.
Гаррі радів, що додумався так вдало сховатися. Лежалося на гарячій твердій землі не дуже зручно, зате ніхто на нього не витріщався, скрегочучи зубами так голосно, що не чути було теленовин, і ніхто не мучив гидкими питаннячками — як бувало щоразу, коли він намагався лишитися у вітальні, щоб разом з дядьком і тіткою подивитися телевізор.
Його думки ніби впурхнули крізь розчинене вікно до вітальні, бо Гаррін дядько Вернон Дурслі раптом заговорив:
— Добре, хоч хлопець перестав до нас лізти. Де він, до речі?
— А я звідки знаю? — байдуже озвалася тітка Петунія. — В будинку немає. Дядько Вернон хрюкнув.
— Подивитися новини… — в’їдливо скривився він. — Хотів би я знати, що він задумав. Ніби нормальним хлопцям не однаково, що там показують у новинах, — Дадлі таке й у голову не стукне! Сумніваюся, що він навіть прізвище прем’єр–міністра знає! Та й що можуть показати в наших новинах про їхнє кодло…
— Верноне, цс–с! — урвала його тітка Петунія. — Вікно ж відчинене!
— А… так… вибач, люба.
Дурслі замовкли. Здалеку чулася рекламна пісенька про вівсянку «Фрут енд Брен», а повз Гаррі помаленьку дибала напівбожевільна котолюбка місіс Фіґ з сусіднього провулка Гліциній. Вона щось сердито бурмотіла собі під ніс. Гаррі зрадів, що за кущем його не видно, бо останнім часом місіс Фіґ заповзялася при кожній зустрічі запрошувати його на чай. Щойно вона завернула за ріг і зникла з його поля зору, як з вікна знову долинув голос дядька Вернона:
— Дадік пішов до когось на чай?
— До Полкісів, — з ніжністю мовила тітка Петунія. — У нього стільки друзів, і всі його так люблять…
Гаррі ледве стримався, щоб не пирснути. Дурслі були на диво короткозорі у всьому, що стосувалося їхнього сина. Вони довірливо ковтали його тупі вигадки про те, що він під час літніх канікул щовечора ходить на чайок до своїх дружків. Гаррі добре знав, що Дадлі й не думав пити якийсь там чай. Щовечора він зі своїми головорізами громив дитячий парк, курив на перехресті і жбурляв камінці в дітей та проїжджі машини. Гаррі усе це бачив, коли блукав вечорами Літл–Вінґіном. Усі свої канікули він переважно блукав вуличками, витягуючи зі смітників газети.
До Гарріних вух долинула вступна мелодія новин, що починалися о сьомій вечора, і в нього завмерло серце. Може, сьогодні… після місячного чекання… це станеться.
«Рекордна кількість відпочивальників застрягла в іспанських аеропортах, де вже другий тиждень триває страйк вантажників багажу…»
— Я б їх відправив на довічну сієсту, — прогарчав дядько Вернон, не дослухавши диктора, та це вже не мало значення: Гаррі на клумбі перевів подих. Якби щось сталося, про це б повідомили у першу чергу. Смерть і руйнування важливіші за туристів, що десь там застрягли.
Він поволі видихнув повітря і задивився у яскраво–синє небо. Цього літа щодня все повторювалося: напруження, чекання, тимчасова полегкість, а тоді нове наростання напруги… і завжди чимраз наполегливіше запитання: чому й досі нічого не сталося.