Особенно,... 
84 
Герміону це дуже розсердило, й вона сховала коробку зі значками назад у кишеню.
О пів на шосту почало сутеніти, тож Рон, Гаррі й Герміона вирішили, що вже пора вертатися до замку на гелловінський бенкет і, що найголовніше — на церемонію оголошення шкільних чемпіонів.
— Я піду з вами, — сказав Геґрід, відкладаючи шкарпетки. — Зачекайте нас хвильку.
Геґрід устав, підійшов до скрині біля ліжка й почав там щось шукати. Вони не звертали на це уваги, аж доки до них не донісся жахливий сморід.
Рон закашлявся й спитав: — Геґріде, що то таке?
— Га? — повернувся до них Геґрід, тримаючи в руках великий флакон. — Вам си не подобає?
— Це лосьйон після гоління? — проказала, задихаючись, Герміона.
— Е–е… то одекольонська вода, — пробурмотів Геґрід. Він почервонів. — Певно, трохи забагато, — сказав хрипким голосом. — Піду змию. Я зараз…
Він пошкандибав з хатини, й вони побачили крізь вікно, як він люто вмивається у діжці з водою.
— Одеколон? — ошелешено перепитала Герміона. — І це Геґрід?
— А костюм і зачіска? — додав упівголоса Гаррі.
— Гляньте! — вигукнув раптом Рон, показуючи на вікно.
Геґрід саме випростався й озирнувся. Якщо раніше він червонів, то тепер аж палахкотів. Обережно звівшись на ноги, щоб Геґрід їх не помітив, друзі визирнули з вікна й побачили мадам Максім та бобатонських учнів, що виходили зі своєї карети, теж збираючись іти на бенкет. Геґрідових слів не було чути, але він щось казав мадам Максім з таким захопленим і розчуленим виразом обличчя, який Гаррі бачив у нього лише один–єдиний раз — коли Геґрід дивився на свого дракончика Норберта.
— Він піде в замок з нею! — обурилася Герміона. — А я думала, що він чекає нас!
Геґрід навіть не озирнувся на свою хижу й пошкандибав через галявину разом з мадам Максім. За ними дріботіли бобатонські учні, намагаючись устигати за їхніми широчезними кроками.
— Він у неї втріскався! — не вірив своїм очам Рон. — Якщо вони надумають мати дітей, то встановлять світовий рекорд — можу закластися, що їхні діти важитимуть не менше тонни.
Друзі вийшли з хатини й замкнули за собою двері. Надворі вже поночіло. Щільніше загорнувшись у плащі, вони рушили галявиною під гору.
— Ой, це вони, дивіться! — прошепотіла Герміона.
Від озера до замку піднімався гурт дурмстренґців. Віктор Крум крокував поруч з Каркарофим, а решта учнів Дурмстренґу йшли за ними. Рон захоплено спостерігав за Крумом, але той, коли підійшов до вхідних дверей трохи раніше за Герміону, Рона й Гаррі, не озирнувся, а швидко зайшов усередину.
Коли вони увійшли до освітленої свічками Великої зали, вона вже була повнісінька. Келих Вогню тепер стояв на викладацькому столі перед порожнім Дамблдоровим кріслом. Фред і Джордж — знову ретельно виголені — нікому не виказували свого розчарування.
— Сподіваюся, що переможе Анжеліна, — сказав Фред, коли Гаррі, Рон і Герміона посідали за стіл.
— Я теж! — погодилася Герміона. — Та скоро вже довідаємось!
Бенкет на честь Гелловіну тривав, здавалося, значно довше, ніж завжди. Можливо, тому що це вже був другий бенкет за два дні, Гаррі не дуже захопився екстравагантними стравами — як і всі в залі, судячи з постійних озирань, нетерплячих виразів облич, метушні та намагань побачити, коли нарешті Дамблдор закінчить їсти. Гаррі волів би, щоб тарелі спорожніли якомога скоріше, і тоді можна було б почути імена обраних чемпіонів.
Нарешті золоті тарелі знову стали бездоганно чисті. Зала збуджено загула, але майже відразу стихла, коли Дамблдор підвівся. Професор Каркароф і мадам Максім стояли обабіч нього. Видно було, що вони не менш напружені й схвильовані, ніж усі в залі. Лудо Беґмен сяяв і підморгував учням. Тільки містер Кравч мав такий вигляд, ніби йому нудно й нецікаво.
— Келих майже готовий оголосити рішення, — промовив Дамблдор. — Гадаю, йому потрібно ще не більше хвилини. Коли назвуть прізвища чемпіонів, я їх попрошу зайти в оцю кімнату, — він показав на двері за викладацьким столом, — де вони отримають перші вказівки.
Він витяг чарівну паличку і зробив нею широкий помах. Одразу згасли всі свічки, окрім тих, що були всередині гарбузів. Усе довкола занурилося в напівтемряву. Серед зали тепер найяскравіше світився Келих Вогню, а його іскристе біло–синє полум’я аж різало очі. Усі дивилися на нього й чекали… дехто позирав на годинники.
84 
