Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці — Геґріда. Але чомусь — може, тому що до Геґріда він просто звик — ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п’ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.
Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб’язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.
— Дорога мадам Максім, — усміхнувся він, — вітаю вас у Гоґвортсі.
— Дамбелі–дорр, — промовила низьким голосом мадам Максім. — Надьїюся, у вас усе допрре?
— Усе чудово, дякую, — відповів Дамблдор.
— Мої учні, — мадам Максім недбало махнула назад своєю велетенською рукою.
Гаррі, чия увага була прикута до мадам Максім, аж тепер помітив з десяток хлопців та дівчат — судячи з вигляду, старшокласників, — що вийшли з карети й поставали за спиною мадам Максім. Вони тремтіли від холоду, і це не дивувало, адже їхні мантії були з тонкого шовку, а плащів не було ні в кого. Деякі обмотали голови шарфами та хусточками. З того, що міг бачити Гаррі (бо всіх заступала велетенська тінь мадам Максім), було видно, що всі вони поглядають на Гоґвортс насторожено.
— А чи прибуф уже Каркароф? — поцікавилася мадам Максім.
— Чекаємо з хвилини на хвилину, — відповів Дамблдор. — Зачекаємо його тут чи волієте зайти всередину й зігрітися?
— Мабуть, з’їгрітисья, — сказала мадам Максім. — Але к’оні…
— Наш учитель догляду за магічними істотами з радістю про них подбає, — сказав Дамблдор, — тільки–но владнає невеличкий клопіт, пов’язаний з деякими… е–е… створіннями.
— Зі скрутами, — вишкірився до Гаррі Рон.
— Мої к’оникі звикли до п’ефної… е–е… суворр’ості, — сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. — Вони дьюже сильні…
— Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, — усміхнувся Дамблдор.
— Дьюже допрре, — кивнула головою мадам Максім, — але прошю переказати ‘Еґррідофі, що ці к’оні п’ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.
— Усе буде зроблено, — також легенько кивнув Дамблдор.
— Ходьїмо, — владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.
— Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? — звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.
— Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, — відповів Гаррі. — Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?
— Може, повтікали, — з надією сказав Рон.
— Ой, не кажи так, — здригнулася Герміона. — Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити…
Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось…
— Чуєш? — запитав зненацька Рон.
Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум — ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос…
— Озеро! — заволав Лі Джордан, показуючи туди. — Гляньте на озеро!
Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води… хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з’явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі… і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку…
З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина… а тоді Гаррі побачив там снасті…
— Це щогла! — гукнув він Ронові й Герміоні.
Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.