Розділ 12

ЧОРНА МАГІЯ ТА ЇЇ ВИКРИТТЯ

Невеличкий чоловік у дірявому жовтому котелку та з подібним до груші малиновим носом, в картатих штанях і лакованих черевиках виїхав на сцену Вар’єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав переможний гук, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перевернувся догори ногами, прихитрився на ходу відгвинтити переднє колесо й пустити його за куліси, а потім продовжував шлях на одному колесі, крутячи педалі руками.

На високій металевій жердині з сідлом угорі та з одним колесом виїхала повна блондинка в трико і спідничці, усіяній сріблистими зорями, і почала їздити по колу. Зустрічаючись із нею, чоловічок вигукував привітання і ногою знімав з голови котелок.

Нарешті, прикотився малюк років восьми зі старечим обличчям і зашугав між дорослими на крихітному двоколісному велосипедику, до котрого був прироблений величезний автомобільний сигнал-дудка.

Виконавши декілька петель, уся компанія під тривожне дріботіння барабана з оркестру підкотилася до самісінького краю сцени, і глядачі в перших рядах ахнули й відкинулися, бо публіці здалося, що вся трійця зі своїми машинами бебехнеться в оркестр.

Але велосипеди зупинилися якраз у той мент, коли передні колеса вже ось-ось мали зірватись у провалля на голови музикантам. Велосипедисти з гучним криком «Ап!» зіскочили з машин і вклонилися, при тому блондинка посилала публіці повітряні цілунки, а малюк прогудів смішний сигнал на своїй дудці.

Оплески трусонули будинком, блакитна завіса посунула з обох боків і закрила велосипедистів, зелені вогники з написом «Вихід» біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, порозгоралися білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, котру аніскілечки не цікавили дива велосипедної техніки родини Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Сам-один він сидів у своєму кабінеті, кусаючи тонкі губи, і обличчям йому раз у раз переходила судома. До незвичайного зникнення Лиходєєва долучилося зовсім непередбачене зникнення Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов… і не вернувся! Римський знизував плечима і шепотів сам до себе:

— Але за що?!

І дивна річ: такій тямущій людині, як фіндиректор, найпростіше, певно, було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і дізнатися, що з ним стряслося, а проте він до десятої години вечора не міг присилувати себе зробити це. О десятій же, вчинивши над собою справжнє насильство, Римський підняв рурку з апарата і тут-таки пересвідчивсь у тому, що телефон його безживний. Кур’єр доповів, що й решта апаратів у будинку попсувалася. Це, безперечно, неприємне, але не надприродне явище чомусь остаточно приголомшило фіндиректора, та водночас і принесло полегшу: відпала необхідність телефонувати.

В той час, як над головою фіндиректора спалахнула й заблимала червона лампочка, яка вістувала початок антракту, ввійшов кур’єр і повідомив, що приїхав чужоземний артист. Фіндиректора чомусь пересмикнуло, і, ставши вже зовсім чорніше чорної хмари, він попрямував за куліси, щоб зустріти гастролера, позаяк зустрічати його більше не було кому.

До великої вбиральні з коридора, де вже диркали сигнальні дзвоники, використовуючи різні приводи, заглядали цікаві. Тут були фокусники в яскравих халатах і чалмах, ковзаняр у білій в’язаній куртці, блідий від пудри оповідач і гримувальник.

Сенсаційний прибулець вразив усіх своїм небаченим за довжиною фраком чудного фасону, а ще тим, що з’явивсь у чорній напівмасці. Але найдивовижнішими були двоє супутників чорного мага: довготелесий картатий у надтріснутому пенсне і чорний гладкий кіт, котрий, увійшовши до вбиральні на задніх лапах, цілком невимушено сів на диван, мружачись на неприкриті гримувальні лампіони.

Римський спробував виобразити на обличчі усмішку, від чого воно зробилося кислим і злим, і привітався уклоном з безмовним магом, що сидів поруч з котом на дивані. Рукостискання не було. Зате розв’язний картатий сам відрекомендувався фіндиректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала директора, і знову-таки неприємно: в контракті ані словом не згадувався жоден помічник.

Вельми вимушено і сухо Григорій Данилович запитав у цього картатого, що об’явився так нагло, про те, де апаратура артиста.

  57