Последние отзывы

  44  

У кабінеті над Іваном заходилися троє: дві жінки і один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели в куточок за столик з неприхованим наміром дещо у нього випитати.

Іван почав обдумувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лампи і мудровані речі, всі їх до чортової матері перетрощити і таким чином висловити свій протест на те, що його даремно затримали. Але сьогоднішній Іван значно вже одрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: чого доброго вони закореняться на думці, що він буйний божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: відразу почати розповідь про консультанта і Понтія Пілата. Але вчорашній досвід показував, що цій розповіді не вірять чи то сприймають її якось перекручено. Тому Іван і від цього шляху відмовився, вирішивши обрати третій — замкнутися в гордій мовчанці.

Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка з білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.

Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи ів них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків’ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети…

Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!

Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку. Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. «Як Понтій Пілат!» — подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.

— Доктор Стравінський, — відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.

— Ось, Олександре Миколайовичу, — стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.

«Цілу справу зшили», — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: «Угу, угу…» і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.

«І латиною, як Пілат, говорить», — сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було «шизофренія» — гаті-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.

«Отож і це знав!» — тривожно подумав Іван.

Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: «Славно, славно…»

— Славно! — сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: — Ви — поет?

— Поет, — понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:

  44