ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>




  31  

— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?

— Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!

— Умієш ти жити, Амвросіюі — зітхаючи, відповідав худющий, заиехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишнощокому Амвросієві-поету.

— Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, — заперечував Амвросій, — а є звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна запопасти і в «Колізеї». Але в «Колізеї» порція судачків коштує тринадцять карбованців п’ятнадцять копійок, а в нас — п’ять п’ятдесят! До того ж, у «Колізеї» судачки триденної давності, а ще в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у «Колізеї» виноградним гроном по пиці від першого-ліпшого молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти «Колізею», — гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. — Не умовляй мене, Фоко!

— Я не умовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Дома можна повечеряти.

— Даруйте великодушно, — сурмив Амвросій, — уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! — і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.

Леле-леле… Що було, те було!.. Пам’ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-генуйському? Дев’ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій, плямі світла на чистій-чистісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр?’ Пам’ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.

Белетрист Бескудніков — тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима — витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.

— Ого, — буркнув Двубратський.

— Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, — густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж».

— Даруйте! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?

— А зараз чудово на Клязьмі, — під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі — спільне болісно-чутливе місце. — Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

— Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, — гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.

— Це вже як кому повезе, — прогудів з підвіконня критик Абабков.

Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

— Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.

  31