161 
Воланд заговорив:
— Яке цікаве місто, чи не правда?
Азазелло поворухнувся і відповів поштиво:
— Мессіре, мені більше до вподоби Рим!
— Так, це як на чий смак, — докинув Воланд.
За якийсь час знову пролунав його голос:
— А від чого той дим там, на бульварі?
— Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.
— Отож, вважай, що ті нерозлийвода, Коров’єв і Бегемот, побували там?
— У цьому нема жодного сумніву, мессіре.
Знову зайшла мовчанка, і обоє присутніх на терасі дивились, як у вікнах, звернутих на захід, у горішніх поверхах громадь загоралося розломлюване сліпуче сонце. Око Воланда горіло так само, як одне з таких вікон, хоча він стояв спиною до заходу.
Але тієї миті щось змусило Воланда відволіктися від міста і звернути свою увагу на круглу вежу, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обірваний, закаляний глиною понурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.
— Ба! — вигукнув Воланд, глузливо дивлячись на приходня. — Якнайменше можна було сподіватися тебе тут! Ти з чим приходиш, незваний, але передбачений госте?
— Я до тебе, дух зла і володар тіней, — відповів приходень, з-під лоба неприязно дивлячись на Воланда.
— Якщо ти до мене, то чому ж ти не здоровиш мене, колишній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.
— Тому що я не хочу, щоб ти був жив-здоров, — відповів зухвало приходень.
— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка покривила йому рот, — тільки-но ти ступив на дах, як уже утнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона полягає, — вона в твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не зробиш ти ласку розкинути розумом над питанням: що б утворювало твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї пощезали тіні? Адже тіні утворюються від речей та людей. Ось тінь моєї шпаги. А бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, змівши з неї геть усі дерева та все живе заради своєї примхи втішатися голим світлом? Ти глупак.
— Я не буду сперечатися з тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.
— Ти не можеш зі мною сперечатися через те, про що я вже згадував: ти — глупак, — відповів Воланд і запитав: — Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?
— Він прислав мене.
— Що ж він велів тобі передати, рабе?
— Я не раб, — усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, — я його учень.
— Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, — відгукнувся Воланд, — але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..
— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?
— Мені будь-що не важко зробити, — відповів Во-ланд, — і це тобі добре відомо. — Він помовчав і додав: — А що ж ви не берете його до себе, у світло?
— Він не заслужив світла, він заслужив супокій, — печальним голосом проказав Левій.
— Передай, що буде виконано, — відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: — І мерщій облиш мене.
— Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також, — вперше благально звернувся Левій до Воланда.
— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть.
Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:
— Лети до них і все влаштуй.
Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.
— Салют, мессіре, — прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.
— Ну й гарні, — сказав Воланд.
— Мессіре, уявіть, — загорлав збуджено і радісно Бегемот, — мене мародером обізвали!
— Висновуючи з принесених тобою речей, — відповів Воланд, позираючи на краєвид, — ти і є мародер.
— Чи вірите, мессіре… — задушевним голосом розпочав Бегемот.
161 
