Последние отзывы

  135  

Воно вже налягло своїм сподом на Лисий Череп, де кати поспіхом забивали стратників, воно налягло на храм у Єршалаїмі, сповзло димучими потоками з його горба і залило Поділ. Воно вливалося у віконця і гнало людей з покручених вулиць у житла. Воно не хапалося віддати свою вологу і віддавало лише світло. Тільки-но паруюче чорне вариво розпанахував вогонь, з непроглядної пітьми злітало вгору громаддя храму зі сліпучим лускованим дахом. Але вогонь згасав за мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він виростав з неї і знову западався, і щоразу це зникнення супроводжувалося гуркотом катастрофи.

Інші мерехтливі спалахи викликали з безодні супротивний храмові на західному горбі палац Ірода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї шугали в чорне небо, простягаючи до нього руки. Але знову зникав небесний вогонь, і важкі удари грому заганяли золотих ідолів у пітьму.

Злива хлинула несподівано, і тоді гроза перейшла в ураган. На тому самому місці, де близько півдня, коло мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, ударом, подібним до гарматного, як тростину, переломило кипарис. Разом з водяним пилом і градом на балкон під колони заносило зірвані троянди, листя магнолій, дрібне галуззя і пісок. Ураган шматував сад.

У цей час під колонами перебувала лише одна людина, і цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі біля невеликого низенького столу, заставленого наїдками й вином у карафках. Друге ложе, порожнє, стояло по інший бік столу. Коло ніг прокуратора стояла невитерта червона, наче кривава, калюжа, і валялося череп’я від розбитої карафи. Служка, який перед грозою наготовував для прокуратора стіл, чомусь знітився під його поглядом, схвилювався від того, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив карафу об мозаїчну підлогу, проказавши:

— Чому в обличчя не дивишся, коли підносиш? Хіба ти щось украв?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другу карафку, але гнів прокуратора чомусь відлетів так само швидко, як і прилинув. Африканець кинувся був підбирати череп’я і витирати калюжу, але прокуратор махнув рукою, і раб утік. А калюжа залишилася.

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з’явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар’єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, і плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані. А зрештою загучав і заглушений досі водограй. Світлішало. У сірій заволоці, що втікала на схід, з’явилися сині вікна.

Тут здалеку, прориваючись крізь лопотіння вже зовсім слабенького дощику, дійшли до слуху прокуратора слабі звуки сурм і цокіт кількох сот копит. Зачувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя його ожило. Ала поверталася з Лисої Гори. Зі звуку випливало, що вона проходила через ту саму площу, де було виголошено присуд.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки, і шльопання на сходах, що ведуть до горішньої частини саду перед самим балконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

  135