ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  128  

— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір’ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.

— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.

— Геть звідси, — сказав йому Воланд.

— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?

— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?

— Ні, — з притиском відповіла Марґарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.

— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.

— Так ви зробите це? — тихо спитала Марґарита.

— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди…

— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.

— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.

— А хіба вийде по-моєму?

Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.

— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.

— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.

— Фріда! — пронизливо гукнула Марґарита.

Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:

— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.

Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.

— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Марґарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?

Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:

— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.

— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.

Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.

Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:

— Ти… ти… ти…

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

  128