Особенно,... 
177 
— Ні. Дощ ітиме, поки йому не набридне, а потім ще трохи йтиме, просто на зло. Може, тиждень, може, місяць. Хоча якщо Блейн вирішить, що йому не подобаються наші мармизи, і підсмажить нас, то нам буде все одно. Вистрели в повітря, котику, аби Роланд знав, що ми вже на місці. А тоді роздивимося, що тут є, а чого тут нема.
Едді спрямував дуло «рюгера» в сіре небо, натиснув на гачок і вистрілив. Саме цей постріл Роланд і чув з відстані милі чи навіть більше, наздоганяючи Джейка і Ґешера в напханому пастками лабіринті. Якусь мить Едді постояв на місці, намагаючись переконати себе, що все ще може обернутися добре, що його інтуїція помиляється, вперто наполягаючи на тому, що стрільця й Джейка вони з Сюзанною більше не побачать ніколи. А потім знову поставив пістолет на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і повернувся до Сюзанни. Він покотив її візок уздовж проходу, обабіч якого стояли колони, у глиб будівлі. А вона тим часом відкрила барабан Роландового револьвера і перезарядила зброю.
Під дахом шурхіт дощу здавався тихим і примарним. Навіть різкий гуркіт грому звучав притлумлено. Колони, на яких трималася споруда, були щонайменше десять футів завтовшки, а їхні верхівки губилися в пітьмі. Едді чув, як у тій сутінковій темряві туркочуть голуби.
Із напівмороку випливла табличка, що погойдувалася на товстих хромованих ланцюгах:
— Тепер ми хоч знаємо, як звали той поїзд, що звалився в річку, — сказав Едді. — Патриція. Але їх неправильно пофарбували, кольори переплутали. Це дівчатка мають бути в рожевому, а хлопчики — в блакитному, і аж ніяк не навпаки.
— Може, вони обоє сині.
— Ні. Блейн рожевий.
— А звідки ти знаєш?
Едді розгублено подивився на неї.
— Не знаю, звідки… просто знаю.
Вони пішли за стрілкою, що вказувала в бік платформи Блейна, і опинилися у величезному вестибюлі. Едді не мав Сюзанниного дару у спалахах прозріння бачити минуле. Та все одно його уява сповнила тисячами пасажирів цей велетенський обшир із колонами. Він бачив, як вони поспішають, як клацають підборами об камінні плити підлоги, бурмочуть, обіймаються, зустрічаючись й прощаючись. А над їхніми головами линуть вказівки з гучномовця.
Патриція вирушає у Північно–Західні Барони…
Пасажире Кілінґтон, пасажире Кілінґтон, підійдіть до довідкового бюро на нижньому рівні.
До другої платформи прибуває Блейн. Висадка пасажирів почнеться за декілька хвилин…
. Тепер лише голуби були повноправними володарями вокзалу.
Едді здригнувся.
— Подивись на ці голови, — пробурмотіла Сюзанна. — Не знаю, як у тебе, а в мене мороз по шкірі. — Вона показувала кудись праворуч.
Високо під стелею зі стіни виступали вирізьблені з мармуру голови, багато голів. Вони строго дивилися на них згори — чоловіки з суворими лицями катів, які дістають насолоду від своєї роботи. Декілька голів відпали від стіни і, пролетівши сімдесят чи вісімдесят футів, лежали тепер кучугурами уламків граніту на підлозі. На тих, що залишилися, бігли павутинки дрібних тріщин і лежали бризки голубиного лайна.
— Мабуть, то були судці Верховного суду абощо, — сказав Едді, розглядаючи всі ці міцно стиснені губи і потріскані порожні очі. На душі в нього було неспокійно. — Тільки судді можуть мати такий розумний і водночас стервозний вигляд. Повір мені, я на цьому собаку з'їв. У всіх цих мерзотників такі мармизи, що зразу ясно: ніхто з них не подасть одноногому крабові милицю.
— «Купа повалених бовванів, де сонце пече і мертві дерева не кидають тіні», — процитувала Сюзанна. І від цих слів Едді відчув, що на шкірі рук, грудей і ніг починають танцювати вальс сироти.
— Що це ти прочитала, Сьюз?
— Цей вірш написав один поет, який, мабуть, бачив Лад уві сні, — відповіла вона. — Ходімо, Едді. Забудь їх.
— Казати легко. — Але Едді все–таки покотив візок уперед.
Ось із темряви випливли величезні ґрати, схожі на замкову
браму… а за бар'єром вимальовувалися нечіткі обриси поїзда. Так вони вперше побачили Блейна Моно. Він справді був рожевий, як і пророкував Едді, того ніжного відтінку, який мали прожилки в мармурових колонах. Блейн наче ширяв у повітрі над широкою платформою. За формою схожий на гладеньку кулю обтічної форми, він, здавалося, був зроблений не з металу, а з живої плоті. Гармонію суцільної поверхні порушувало лише трикутне вікно з величезним «двірником». Едді знав, що з іншого боку носа монопоїзда неодмінно виявиться точнісінько таке саме трикутне вікно з іще одним двірником, тож анфас скидався на лице, зовсім як у Чарлі Чух–Чуха. А двірники виглядатимуть, як хитро примружені повіки.
177 
