137 
Едді розмірковував так само довго і ретельно, як і Джейк. Він не хотів мати нічого спільного з балакучим поїздом. Як би там його не називали: Чарлі Чух–Чухом чи Блейном Моно, — все, що розповів і прочитав їм Джейк, волало про те, що на них може чекати невідворотна лажа. Але їм треба було подолати величезну відстань, і десь наприкінці цієї дороги знаходилося те, заради чого вони йдуть. І тут Едді здивовано збагнув, що точно знає, про що думає і чого хоче. Він підвів голову і вперше за той довгий час, відколи з'явився в цьому світі, подивився просто у вічі стрільцеві. Світло–карі очі проти блідо–голубих.
— Я хочу постояти на тому трояндовому полі і хочу побачити Вежу, яка на ньому стоїть. Я не знаю, що буде далі. Можливо, наші тіла поховають і хтось попросить не приносити квітів на наші могили. Та мені байдуже. Я хочу прийти на те поле. Схоже, мені по цимбалах, навіть якщо той Блейн — диявол, і поїзд на шляху до Вежі перетинає пекло. Я голосую за те, щоб іти.
Роланд кивнув і повернувся до Сюзанни.
— Мені Темна Вежа не снилася, — сказала вона, — тож я можу вирішити для себе це питання на рівні «хочу — не хочу»… мабуть, ви б так це назвали. Але я вже вірю в ка. До того ж, я не така тупа, щоб не помічати, коли хтось лупить мене по голові кісточками пальців і каже: «Йди туди, ідіотко». Ати, Роланде? Що думаєш ти?
— Я думаю, що годі вже на сьогодні розмов. Час перенести їх на завтра.
— Аякже «Загадки й головоломки на будь–чий смак»? — спитав Джейк. — Не хочете подивитися?
— Іншим разом. Для цього ще буде день, — сказав Роланд. — А зараз лягаймо спати.
Але стрілець ще довго лежав без сну. І коли знову ритмічно застукотіли барабани, він підвівся й пішов назад тією дорогою, якою вони туди добулися. А прийшовши, став і дивився на міст та місто. Сюзанна не помилилася: він справді був дипломатом і знав, що поїзд буде наступним етапом їхньої мандрівки з тієї самої миті, як уперше про нього почув… але водночас він відчував, що вчинить нерозумно, якщо оголосить це привселюдно. Ніхто не любить примусу, а надто Едді. Коли він відчував, що його змушують, то просто опускав голову, впирався ногами, жбурлявся дурними жартиками, словом, комизився, як той мул. Цього разу він хотів того самого, що й Роланд, але все одно якби Роланд сказав «стрижено», Едді б відповів «голено», і навпаки. З ним краще було діяти обережно і питати замість наказувати.
Він розвернувся, щоб іти до табору… і рука сама опустилася на руків'я револьвера, бо на узбіччі дороги бовваніла, роздивляючись його, якась темна фігура. Він не витяг револьвер, але був дуже близько до цього.
— А я все думав, чи зможеш ти заснути після цієї маленької вистави, — сказав Едді. — Мабуть, відповідь «ні».
— Я не чув, як ти підійшов, Едді. Ти швидко вчишся… та тільки цього разу за успіхи в навчанні ти міг легко отримати кулю в живіт.
— Ти мене не почув, бо твій розум зайнятий різними думками. — Він підійшов до стрільця, і навіть у пітьмі, освітлюваній лише зірками, Роланд побачив, що надурити Едді йому так і не вдалося. Він відчував до Едді дедалі більшу повагу. Так, Едді справді нагадував Катберта, але багато в чому він уже випередив стрільцевого друга дитинства.
«Не варто його недооцінювати, — подумав Роланд. — Інакше я дуже ризикую. А якщо я його підведу чи зроблю щось таке, через що він вважатиме мене обманщиком, то цілком може бути, що він мене вб'є».
— Про що ти думаєш, Едді?
— Про тебе. Про нас. Я хочу, щоб ти дещо собі затямив. Досі я вважав, що ти це вже знаєш, але після того, що було сьогодні ввечері, я вже сумніваюся.
— То скажи мені. — І він знову подумав: «Як же він схожий на Катберта!»
— Ми з тобою тому, що так має бути — це твоє трикляте ка. Але є ще одна причина: ми з тобою, бо ми цього хочемо. Ми з Сюзанною так вирішили, і я певен, що Джейк теж так думає. У тебе непогані мізки, мій старий напарнику з кхефу, але ти, мабуть, тримаєш їх у бомбосховищі, бо часом пробитися туди ой як непросто. Я хочу побачити її, Роланде. Второпав, про що я? Я хочу побачити Вежу. — Він пильно подивився Роландові в обличчя, але, мабуть, не побачив там того, на що сподівався, і зробив роздратований жест руками. — Я хочу сказати: відпусти мої вуха.
— Відпустити твої вуха?
— Ага. Не треба мене більше тягти. Тепер я йду, бо сам цього хочу. Ми всі цього хочемо. І якщо сьогодні вночі ти помреш уві сні, то ми тебе поховаємо і підемо далі. Хай навіть ми недовго протримаємося, але помремо на шляху Променя. Тепер второпав?
137 
