115 
На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур'яни. Посередині стояв побитий негодою кам'яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.
Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.
— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та черепаха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.
Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з кошиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впевненість у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають батогами коней
(волів, то були воли)
і ідуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу мелодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».
«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.
Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.
— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.
— Коліс? — здивувався Джейк.
— Це така стародавня міра довжини.
— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.
— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім маленьким.
— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.
Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя–дороговказа.
— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.
Едді зазирнув на західний бік дороговказа.
— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?
Роланд здивовано подивився на нього.
— Ясно. Мовчу, — сказав Едді, а сам підкотив очі.
На південно–західному розі майдану стояла єдина в містечку кам'яниця — приземкуватий запилюжений куб із іржавими ґратами на вікнах. «В'язниця й окружний суд, разом узяті», — подумала Сюзанна. Подібні будівлі вона бачила на півдні в своєму світі. Ще б кілька навскісних ліній для паркування машин перед входом — і подібність абсолютна. На кам'яному фасаді жовтою фарбою, що вже потьмяніла, було щось написано. Прочитати вона змогла, і хоча напис був незрозумілий, їй ще сильніше захотілося втекти з цього містечка. «ЮНИ МРУТЬ».
— Роланде! — Коли він нарешті звернув на неї увагу, Сюзанна показала на криві літери. — Що це означає?
Прочитавши, він тільки похитав головою.
— Не знаю.
Вона знову озирнулася. Зараз здавалося, що майдан зменшився у розмірах і будівлі наче нависають над чужинцями.
— Може, ходімо звідси?
— Не зараз. Зачекай трохи. — Він нахилився і підняв якийсь камінець, що валявся на дорозі. Задумливо зважив у лівій руці, роздивляючись металеву скриньку, що висіла над дороговказом. А потім різко підняв руку, і Сюзанна зрозуміла, що він збирається зробити, але запізно.
— Ні, Роланде! — закричала вона і сама злякалася, таким нажаханим був її голос.
Та, не звертаючи на неї уваги, він пожбурив камінцем у скриню. І, як завжди, не схибив. Камінь потрапив точно в центр ящика і з глухим металевим дзенькотом відскочив. Усередині завирував якийсь механізм, і з бічного отвору вискочив іржавий зелений прапорець. Щойно він зупинився, як пролунало пронизливе дзеленчання дзвоника. На боці прапорця великими чорними літерами було написано «ІДІТЬ».
— Ні фіга собі, — сказав Едді. — Це ж світлофор. А якщо стукнути його ще раз, він покаже «СТІЙТЕ»?
— Ми не самі, — тихо сказав Роланд і повів рукою в бік кам'яниці, яку Сюзанна подумки охрестила окружним судом. Звідти вийшли чоловік та жінка. Вони вже спускалися кам'яними сходами. «Ти виграв ляльку, Роланде, — подумала Сюзанна. — Вони обоє старші за самого Господа Бога».
Чоловік був одягнений у робочий комбінезон і солом'яне сомбреро з величезними крисами. Жінка йшла, тримаючись рукою за його голе засмагле плече. На ній була проста сукня з домотканого полотна й очіпок. Вони наближалися, й ось уже Сюзанна побачила, що жінка сліпа: нещасний випадок, який забрав в неї зір, був, напевно, просто жахливим. На місці очей лишилися дві неглибокі западини, що заросли шрамами. Вигляд у жінки був водночас наляканий і збентежений.
115 
