Последние отзывы

  23  

"Це темніє?" – спитала Наташку.

"Да… хмари кінчаються. Щас буде інтєрєсніше, тільки не одходь од мене далеко!"

Почалася якась ніби дорога, мощена шорстким камінням. Щось гостре на тій дорозі впивалось у босі п’яти, стало темно-темно.

І пусто. Так пусто, ніби тут не було повітря, ніби нічого не було – тільки дорога, посипана чимось гострим, і трава, чорна-чорна, яка швидко росла. Трава по узбіччю.

Звідкись ішло слабесеньке світло, чи то від дороги, чи то світилася трава, не могла розібрати. Мов сліпа, мацала те каміння, клала долоню на траву і відчувала, як швидко росте ця трава, яка вона колюча і важка. Вона дереться кудись угору, протискаючись між пальцями, все вище, вище, а з землі вже росте нова, і… де вона дівається там?

Підняла голову, глянула – а там було небо і багато зірок. Чорне небо і зірки, як сніжинки по гладкому льоду замерзлого ставу, багато, гострі, розвіяні. Чого я їх раніше не помічала? Скільки ж читала про ті зірки, бачила фільмів, де героїня ними милується, вони ж мені з самого дитинства так притерлися, що вважала ганебною попсою очі до них підняти – хай романтичні лохи вдивляються і складають погані віршики, ні-ні, я не стану, як вони, сентиментальна і в рожевому платтячку, я шукатиму красу не там… А тут – зірки. Дивися, слухай і не задавайся, бо хоч ти й одержима шумерською богинею Інанною, але ж насправді ти Марина Чех, людина. І не дано тобі більше за інших людей. Й опинилася ти тут не тому, що в тобі древня богиня, а тому, що ти, як мокре перелякане щеня, шукаєш Артура і готова шукати його де завгодно.

Хоч він і помер.

Тут я збиралася була подумати якусь банальність і розплакатися, але замість того – закричала, бо я вже летіла до них, бо не було дороги, трави, не було світу, тільки повітря, зроблене з нічого, і зірки, зірки, зірки.

Всюди вони. Якщо довго дивитися на якусь – вона тьмяніла, світло її мінилося, потім яскраво спалахувала знов і швидко гасла: жовтіла, червоніла і зникала зовсім.

Крім того, зірки ворушилися, відходили назад чи вперед, а я летіла, летіла, тобто я й не розуміла, що лечу, поки не побачила Наташку – вона, як ракета, виринула звідкись, важко дихаючи, як риба звиваючись усім тілом, ніби кругом була вода, і наздогнала мене.

"Ну ти і преш! – сказала. – Як на пожар, затормози, вспієш, не переживай".

Щось величезне, просто гігантське, пролетіло над нами.

"Це шо?"

"Та комета".

"А чо вона така… як льоду кусок?"

"Насмішила, падруга! Ти шо, астрономії в школі не вчила? А яка вона должна буть? Комета – вона і в Африці комета".

Таки правда, астрономії я в школі не вчила, тільки я цього Наташці казати не буду. Астроном у нас був молоденький, прямо після інституту, ще й тупий якийсь. Все травив анекдоти, цілі уроки. Анекдоти були старі і плоскі, то я читала з-під парти "Анжеліку, маркізу ангелів" й інші такі самі цікаві книжки. З усієї астрономії знаю тільки, що земля кругла і крутиться навколо Сонця, і то – цього нас ще в третьому класі на природознавстві навчили.

Наташині ноги миготіли мені перед носом – стоптані підошви легких черевичків, налиплі на них травинки і камінці.

Я подумала: а може, і мені взутись?

І коли вона встигла?

У сумці в мене бовталося пиво, товклось об черевики. Нащо я його тягну за собою?

І ноги мерзнуть.

Холодно.

Наташка озирнулася, чи я не відстаю, і покликала. Я полетіла швидше, хоч це ніяк не відчувалося, тільки вона стала ближчою.

Дві зірки опинилися зовсім біля мене – стали не просто іскорками, а такими гарячими кульками. Коли я дивилася здалеку на них, то здавалося, що то одна така велика, а як підлетіли – дві.

Ми летіли, а вони змінювалися.

Спочатку одна з них була завеликою, а друга – ледве видимою, потім друга все яскравішала і яскравішала, ніби забираючи силу і світло в першої, а перша тьмяніла, гасла… Я підлетіла ближче, так близько, що зірки стали, як футбольні м’ячики. Якраз тоді перша вибухнула, засвітилася яскраво, різнула по очах і почала гаснути, гаснути… Я думала – і друга тепер згасне, вона ж забирала світло в першої весь час, але вона тільки ясніше горіти стала. Світилася, більшала, аж тут я помітила що та, перша, не зникла зовсім, а маленькою жариною світить, підступаючи до тої яскравої все ближче, ближче, і раптом – ррраз, і втягнулась у неї, впала, злилась, але замість нового спалаху та друга зірка стала вигасати, і коли я, відлетівши, оглянулася на неї – вже ледве помітно блимала червоним.

  23