Королева поринула в найглибші, найсумніші свої думки, коли це двері відчинилися й на порозі став король.
Пані де Гемене вмить замовкла, дами шанобливо підвелися зі своїх місць; запала гнітюча мовчанка.
Король не глянув ні на кого; підійшовши до королеви, він сказав схвильованим, уривчастим голосом:
— Мадам, зараз сюди прийде пан канцлер; він од мого імені має до вас деякі справи.
Нещасна королева, якій повсякчас загрожували розлукою, засланням і навіть судом, смертельно зблідла, що було видно навіть під рум'янами, і, не в силі стримати хвилювання, спитала:
— Чого він прийде до мене, ваша величносте? Що скаже мені пан канцлер такого, чого не могли б сказати ви самі?
Король мовчки повернувся на підборах; саме в цю мить черговий гвардійський капітан пан Гіто сповістив про прихід пана канцлера.
Коли канцлер увійшов, короля вже не було в кімнаті — він вийшов у другі двері.
Червоний від хвилювання, Сег'є намагався приховати ніяковість за люб'язною усмішкою. А що в ході нашої розповіді ми, цілком можливо, ще зустрінемося з канцлером, доречно вже з самого початку докладно познайомити з ним наших читачів.
Канцлер був досить своєрідною людиною. Де Рош ле Маль, канонік[99] собору Паризької Богоматері, колишній камердинер його високопреосвященства, порекомендував його кардиналові як особу, гідну цілковитої довіри. Кардинал повірив цій рекомендації і не помилився.
Про Сег'є розповідали багато чого, між іншим, і таке.
Після вельми бурхливої молодості він постригся в ченці, щоб замолити в монастирі юнацькі гріхи.
Але, вступаючи до цього святого місця, бідолашний грішник не зумів швидко зачинити двері, і всі ті спокуси, від яких він тікав, увірвалися слідом за ним. Як і раніше, вони безнастанно напосідали на Сег'є, і абат[100], якому той розповів про своє нещастя, порадив, аби не піддаватись бісові, хапатися в такі хвилини за мотузку дзвона і дзвонити якнайгучніше. Почувши дзвін, ченці зрозуміють, що спокуси опосідають їхнього брата, і почнуть молитися за нього.
Ця порада припала майбутньому канцлерові до смаку. Він заклинав злого духа за допомогою цілої зливи молитв, що їх творили інші ченці. Але не так легко було вибити чорта із захоплених ним позицій: молитви ставали чимраз голоснішими, але й спокуси — чимраз непереборнішими. Отож дзвін калатав удень і вночі, сповіщаючи про непохитне прагнення послушника змагатися з бісом.
Ченці не мали жодної хвилини спокою. Вдень вони знай бігали вгору та вниз по сходах, які вели до каплиці; вночі ж у перервах між звичайними молитвами їм доводилось раз у раз схоплюватися з постелей і падати долілиць на кам'яні плити келій.
Ніхто не знає, чи то біс відступився, чи то ченцям усе це набридло, але не минуло й трьох місяців, як послушник знову з'явився у світі, де за ним остаточно закріпилася репутація найвідчайдушнішого зайдиголови.
Сег'є купив суддівське звання, посів місце свого дядька, ставши президентом у парламенті, й перейшов на бік Рішельє, що свідчило про його дивовижну прозорливість, після чого був призначений канцлером; він став безвідмовним знаряддям кардинала в його ненависті до королеви-матері та мстивості до Анни Австрійської, підбурюючи суддів під час розгляду справи Шале та підтримуючи великого економа Франції пана де Ляффема[101] в усіх його починаннях, і, нарешті, остаточно завоював довір'я його високопреосвященства — довір'я, якого він так наполегливо домагався, — взявши на себе те незвичайне доручення, виконувати яке оце й з'явився до королеви.
Коли канцлер увійшов, Анна Австрійська стояла посеред кімнати, але, побачивши його, сіла в крісло і, давши дамам знак також сідати, зневажливо спитала:
— Що вам потрібно, добродію? З якою метою ви прийшли сюди?
— Щоб за дорученням короля і попри всю мою найглибшу повагу до вашої величності якнайстаранніше дослідити ваші папери.
— Як, добродію! Дослідити мої папери… У мене?.. Яка ганьба!
— Пробачте ласкаво, ваша величносте, але зараз я — лише знаряддя в руках короля. Хіба його величність не приходив сюди й не просив вас приготуватися до мого візиту?
— Шукайте, добродію, мабуть, я й справді злочинниця… Естефаніє, дайте ключі від усіх моїх столів і бюро.
Канцлер для годиться переглянув шухляди, хоч і був певен, що зовсім не там слід шукати написаного вдень важливого листа.
99
Канонік — член колегії духовних осіб кафедрального собору, які складають раду при єпископі (вищий духовний сан у християнській церкві).
100
Абат — у цьому контексті глава громадян католицьких ченців, настоятель монастиря (абатства).
101
Бартелемі Ляффема (1545–1612) — генеральний контролер комерції (міністр фінансів) Франції; протегував багатьом галузям французької промисловості, що починала зароджуватись.