— Хто ж ця інша особа? — спитала міледі. — Чи не могли б ви назвати її?
Аж тут на сходах лунко задзвеніли остроги й почулися голоси. Потім усе затихло. До дверей наближалися людські кроки.
— Ось ця особа, добродійко, — сказав офіцер.
Він одійшов від дверей і виструнчився в шанобливій та покірливій позі.
Двері відчинились; на порозі з'явилася постать чоловіка.
Він був без капелюха, зі шпагою при боці, з носовою хусточкою в руках.
Міледі здалося, що вона впізнає прибулого; вона сперлася рукою на бильце крісла й підвела голову наче для того, щоб пильніше вдивитися в незнайомця.
Той неквапно підійшов. Що ближче він підступався й лампа яскравіше освітлювала його, то глибше відкидалась міледі у кріслі.
Нарешті, переборовши заціпеніння сумніву, вона вигукнула:
— Як! Мій брат! Це ви?
— Авжеж, чарівна дамо! — відповів лорд Вінтер, напівувічливо-напівглузливо вклоняючись. — Це я, власною особою.
— Отже, цей замок?..
— Належить мені.
— Ця кімната?
— Належить вам.
— То я ваша полонянка?
— Майже.
— Але ж це мерзенне насильство!
— Без гучних слів, прошу вас. Сядьмо поруч і поговорімо спокійно, як і личить братові з сестрою.
Обернувшися до дверей і побачивши, що молодий офіцер чекає на його накази, лорд Вінтер сказав:
— Дякую вам. А тепер залиште нас, пане Фелтоне[213].
XX. Розмова брата з сестрою
Поки лорд Вінтер замикав двері, зачиняв віконниці й присував стілець до крісла своєї невістки, міледі подумки перебирала найрізноманітніші припущення і, зрештою, збагнула той потаємний намір, якого вона не могла передбачити, поки не дізналася, до чиїх рук потрапила. Вона знала свого дівера як чесного дворянина, завзятого мисливця й невгамовного гравця, як джиґуна, що любить упадати перед жінками, але не вміє плести інтриги. Як він довідався про її приїзд? Як її вистежив? Чому тримає її під замком?
Правда, Атос сказав тоді кілька слів, які свідчили, що її розмову з кардиналом підслухано. Проте міледі ніяк не могла повірити, що Атос зумів так швидко вжити проти неї таких сміливих заходів.
Вона скоріше повірила б, що з'ясувалися її колишні справи в Англії. Бекінгем міг здогадатись, що саме вона зрізала дві діамантові підвіски, і помститися за цю дрібну зраду. Але Бекінгем був не здатним учинити насильство над жінкою, надто коли вважав, що ця жінка діяла під впливом ревнощів.
Така думка здалася міледі найвірогіднішою. Отже, їй хочуть помститися за минуле, а не застерегти на майбутнє. І вона щиро зраділа, що потрапила не до рук справжнього й розумного ворога, а до рук свого дівера, якого сподівалася досить легко перехитрити.
— Авжеж, поговорімо, мій брате, — сказала вона майже весело, розраховуючи вивідати з цієї розмови — хоч би який потайний був лорд Вінтер, — усе, що їй треба було знати.
— Отже, ви все-таки вирішили повернутися до Англії, — почав лорд Вінтер, — хоч не раз казали мені в Парижі, що ніколи більше нога ваша не ступить на британську землю.
Міледі відповіла запитанням на запитання.
— Перш за все, — сказала вона, — поясніть мені, яким чином ви зуміли так спритно простежити за мною, що заздалегідь дізналися не тільки про мій приїзд, а й про те, якого дня, о котрій годині та до якої гавані я прибуду?
Лорд Вінтер вирішив наслідувати тактику міледі, розміркувавши, що коли вже його невістка вдається до неї, то ця тактика й справді найкраща.
— Люба моя сестро, — заперечив він, — спершу ви розкажіть мені, чого приїхали до Англії.
— Я приїхала побачитися з вами, — відповіла міледі, і в гадці не маючи, що цими словами підтверджує підозри, які збудив у її дівера Д'Артаньянів лист, і сподіваючись цією брехнею здобути прихильність співрозмовника.
— Он воно як! Побачитися зі мною? — похмуро перепитав лорд Вінтер.
— Авжеж, побачитися з вами. Що в цьому дивного?
— Тож, їдучи до Англії, ви не мали ніякої іншої мети?
— Ні.
— Значить, тільки задля мене ви не побоялися перепливти Ла-Манш?
— Тільки задля вас.
— Хай йому чорт! Яка ніжність, люба моя сестро!
— А хіба я не найближча ваша родичка? — спитала міледі з найзворушливішою наївністю в голосі.
— І навіть моя єдина спадкоємиця, чи не так? — і собі спитав лорд Вінтер, глянувши міледі просто в очі.