155 
Прощавайте, або, точніше, до побачення!»
Тим часом жебрак поров і поров свій камзол. Потім він неквапно витяг з-під брудного лахміття сто п'ятдесят подвійних іспанських пістолів і поклав їх на стіл; тоді одчинив двері, вклонився і зник, перше ніж вражений мушкетер встиг сказати йому бодай слово.
Араміс ще раз прочитав листа й помітив приписку:
«P. S. Прийміть пред'явника листа з повагою — це граф й іспанський гранд».
— О золоті мрії! — вигукнув Араміс — О чарівна мить! Так, ми молоді! Для нас іще настануть щасливі дні! Тобі, тобі єдиній — моє кохання, моя кров, моє життя! Все, все тобі, моя кохана красуне!
І він ще раз палко поцілував лист, навіть не глянувши на золото, що виблискувало на столі.
Базен тихенько постукав у двері. В Араміса більше не було причин тримати його за порогом; він дозволив слузі зайти до кімнати.
Вгледівши стільки грошей, Базен отетерів і вмить забув, що прийшов сказати про Д'Артаньяна, який по дорозі від Атоса завітав до Араміса дізнатися, хто ж усе-таки був цей жебрак.
Та побачивши, що Базен забув доповісти про нього, то, не дуже церемонячись з Арамісом, наш гасконець доповів про себе сам.
— Хай йому чорт! Мій любий Арамісе, — мовив Д'Артаньян, — коли ці сливи надіслали вам з Тура, то я прошу передати моє щире захоплення садівникові, який їх виростив.
— Помиляєтесь, мій друже, — як завжди стримано заперечив Араміс — Це мій видавець надіслав гонорар за ту поему, яку я почав писати односкладовими віршами ще під час нашої подорожі.
— Он воно що! — сказав Д'Артаньян. — Ваш видавець — дуже щедра людина, мій любий Арамісе, це все, що я можу вам сказати.
— Пане! Невже за поеми платять стільки грошей? — вигукнув Базен. — Це просто неймовірно! О пане! Ви можете зробити все, що схочете, ви можете стати нарівні з паном де Вуатюром або з паном де Бенсерадом. Це мені теж до вподоби. Поет — це майже те саме, що й абат. О пане Арамісе, будьте поетом, я вас дуже прошу!
— Базене, друже мій, — сказав Араміс, — мені здається, ви втручаєтесь у розмову.
Базен схаменувся й, похнюпившись, вийшов з кімнати.
— Отже, — мовив Д'Артаньян усміхаючись, — ви продаєте свої хвори на вагу золота. Вам дуже щастить, мій друже; тільки будьте обережні й не загубіть листа, який видніє у вас із кишені, бо він теж, певно, від вашого видавця.
Араміс почервонів по самісінькі вуха, глибше засунув лист і застебнув камзол.
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав він, — коли ви не маєте нічого проти, ходімте до наших друзів. А що я забагатів, то ми знову будемо обідати разом, аж поки прийде черга забагатіти вам.
— Як по правді, — відповів Д'Артаньян, — з превеликим задоволенням. У нас вже давно не було пристойних обідів; до того ж, сьогодні ввечері я маю досить-таки ризиковану зустріч і, признаюсь, зовсім не проти, щоб трохи підігріти себе старим бургундським.
— Згоден і на старе бургундське; я теж не відмовлюся від нього, — зауважив Араміс, який, побачивши золото, враз забув про повернення в лоно церкви.
Поклавши в кишеню кілька подвійних пістолів, мушкетер замкнув решту в скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією, де вже лежала та сама хусточка, що правила йому за талісман.
Отож, друзі подалися до Атоса, який, вірний своїй клятві нікуди не виходити, взявся замовити обід до себе додому. Д'Артаньян та Араміс, вважаючи його найкращим знавцем гастрономії та кулінарії, охоче пристали на пропозицію довірити цю важливу справу його турботам.
Друзі пішли до Портоса. Аж тут на розі вулиці Бак вони зустріли Мушкетона, який, похнюпившись, гнав перед собою мула й коня.
Радісний вигук вихопився з Д'Артаньянових грудей.
— Ти ба! Та це ж мій жовтогарячий кінь! — пояснив він. — Арамісе, ви тільки гляньте на цього коня!
— Ну й шкапина! — сказав Араміс.
— Так от, мій любий, — вів далі Д'Артаньян, — це той самий кінь, на якому я приїхав до Парижа.
— Як, пане, ви знаєте цього коня? — здивовано спитав Мушкетон.
— Ну й дивна масть! — мовив Араміс — Вперше бачу.
— Ще б пак! — підхопив Д'Артаньян. — Якщо я продав цього Мерина за три екю, то саме завдяки його масті, бо за решту мені, звичайно, не дали б і вісімнадцяти ліврів… Мушкетоне, яким побитом ця шкапина опинилася в тебе?
— Ах, — відповів слуга, — краще не питайте, добродію! Цей паскудний жарт зіграв з нами чоловік нашої герцогині.
155 
