139 
— Знайте, пане Портосе, — сказала вона, — що моя скриня, хоч це лише скриня дружини прокурора, можливо, набита грішми набагато щільніше, ніж скрині всіх ваших розорених манірниць.
— В такому разі ви образили мене ще дужче, — мовив Портос, вивільняючи руку з-під руки дружини прокурора. — Якщо ви й справді багаті, то ваша відмова взагалі не має ніякого виправдання.
— Коли я кажу «багата», — заперечила дружина прокурора, збагнувши, що зайшла надто далеко, — це не слід розуміти буквально. Я зовсім не така багата, як ви гадаєте; в мене є трохи грошей — тільки й того.
— Добродійко, — сказав Портос, — облишмо, будь ласка, ці балачки. Ви од мене відмовились; будь-якій дружбі між нами кінець.
— Невдячний!
— Ага, вам же це й не до вподоби! — вигукнув Портос.
— Ідіть до своєї чарівної герцогині! Я вас не затримую.
— Принаймні, я певен, вона буде прихильніша, ніж ви.
— Стривайте, пане Портосе! Скажіть востаннє: ви ще кохаєте мене?
— На жаль, добродійко, — відповів Портос, прибравши такого сумного вигляду, на який він тільки був здатен, — коли ми рушимо в похід, де, коли вірити моїм передчуттям, мене уб'ють…
— О, не кажіть цього! — вигукнула дружина прокурора, і сльози знову покотилися в неї з очей.
— Я це передчуваю, — вів далі Портос іще сумніше.
— Скажіть краще, що ви знову закохалися.
— Присягаюся — ні! Ніяка жінка не хвилює мене. Навіть більше: я відчуваю, що в глибині мого серця все ще жевріє почуття до вас. Але, як вам відомо, а може, й не відомо, за два тижні має розпочатися цей фатальний похід; я буду страшенно заклопотаний своїм спорядженням. До того ж, мені доведеться поїхати до батьків, у Бретань, щоб дістати необхідні для походу гроші.
Портос помітив, що поєдинок між коханням і скнарістю наближається до кінця.
— Маєток герцогині, — повів мушкетер далі, — яку ви бачили в церкві, прилягає до мого; тож ми поїдемо разом. Ви самі знаєте, що дорога завжди здається коротшою, коли подорожуєш удвох.
— Отже, вам бракує друзів у Парижі, пане Портосе? — спитала дружина прокурора.
— Я вважав, що вони є, — меланхолійне» відповів Портос, — але переконався, що це не так.
— У вас є друзі, пане Портосе, знайте це! — вигукнула дружина прокурора, сама дивуючись зі свого пориву — Приходьте завтра до нас. Ви — син моєї тітки, отже, мій кузен: ви приїхали з Нуайона, з Пікардії, щоб провести в Парижі кілька процесів, але у вас немає адвоката. Ви запам'ятаєте все це?
— Звичайно, добродійко.
— Приходьте в обід.
— Обов'язково.
— І глядіть, не пробовкайтесь моєму чоловікові, бо хоч йому й минуло вже сімдесят шість років, але він такий самий пройда, як і раніше.
— Сімдесят шість років! Хай йому чорт! Поважний вік! — вигукнув Портос.
— Ви хотіли сказати «похилий вік». Авжеж, пане Портосе, мій бідолашний чоловік може з хвилини на хвилину залишити мене вдовою, — провадила дружина прокурора, багатозначно глянувши на мушкетера. — На щастя, відповідно до нашої шлюбної угоди, все майно переходить до того з подружжя, хто ритиме довше.
— Все майно? — перепитав Портос.
— Усе.
— А ви, я бачу, завбачлива жінка, моя люба пані Кокнар, — мовив Портос, ніжно стискаючи її руку.
— То ми помирилися, мій любий пане Портосе? — спитала дружина прокурора, ласкаво всміхаючись.
— На все життя, — відповів Портос у тому ж тоні.
— Тож до побачення, мій зраднику.
— До побачення, моя вітрогонко.
— До завтра, мій ангеле.
— До завтра, зоре мого життя.
XXX. Міледі
Д'Артаньян пішов назирці за міледі. Він бачив, як вона сіла в карету, і чув, як наказала кучерові їхати в Сен-Жермен.
Марно було пішки переслідувати карету, яку помчала пара сильних коней. Тож Д'Артаньян поспішив на вулицю Феру.
На вулиці Сени він побачив Планше. Той стояв під вікном цукерні, втупивши захоплений погляд у пишний пиріг.
Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля — одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше — й заїхати по нього до Атоса.
Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче.
Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян — на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ.
139 
