130 
— Усього лише вбивство, не більше, — сказав Атос, блідий, як мрець.
Він схилив голову на руки. Д'Артаньян, переляканий, стояв над ним.
— Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, — трохи згодом сказав Атос, випростуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. — Воронь Боже й вас од такої спокуси. Вип'ємо!
— То вона померла? — пробурмотів Д'Артаньян.
— Тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! — гукнув Атос до корчмаря. — Ми не можемо так пити.
— А брат? — боязко спитав Д'Артаньян.
— Брат? — повторив Атос.
— Так, священик.
— А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він встиг утекти зі своєї парафії.
— І ви дізналися потім, хто був цей негідник?
— Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, цілком порядний чолов'яга, який, либонь, і священиком прикинувся, щоб тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, його вже четвертували.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув Д'Артаньян, вражений страшною розповіддю.
— Пригощайтеся шинкою, Д'Артаньяне, вона чудова, — сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. — А й справді, шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох таких окостів! Я б випив на п'ятдесят пляшок більше.
Д'Артаньян не міг більше підтримувати цієї розмови: голова йшла йому обертом. Він упав головою на руки і вдав, ніби заснув.
— Розучилася пити молодь, — сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. — А цей же ще з кращих!..
XXVIII. Повернення
Д'Артаньян був приголомшений страшною таємницею Атоса. І все-таки він не все зрозумів з його напівсповіді. Дарма що наш гасконець трохи випив звечора, — прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця.
Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову.
Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний.
А втім, потиснувши Д'Артаньянові руку, мушкетер перший обізвався до нашого гасконця.
— Я був учора дуже п'яний, мій любий друже, — сказав Атос, — і збагнув це тільки сьогодні з того, що ледве можу повертати язиком, а серце й досі калатає, як дзвін. Ладен побитися об заклад, що ввечері я наверз вам цілу купу нісенітниць.
І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість.
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — наскільки я пригадую, ви не казали нічого особливого.
— Правда? Дивно! А мені здалося, ніби я розповідав одну дуже сумну історію.
І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця.
— Мабуть, — сказав Д'Артаньян, — я був іще п'яніший, ніж ви, бо я й справді нічого не пам'ятаю.
На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі:
— Ви, безперечно, помітили, мій любий друже, що кожен буває п'яний по-своєму: одні сумують, інші веселяться. Я, наприклад, коли вип'ю, стаю сумним і починаю розповідати страшні історії, які колись втовкмачила мені в голову моя дурна нянька. Це моя вада, і, ніде правди діти, неабияка вада. А втім, якщо не брати цього до уваги, я вмію пити.
Атос говорив так природно, що Д'Артаньян ладен був йому повірити.
— О, безперечно! — мовив юнак, намагаючись упіймати істину, яка знову вислизала йому з рук. — Я, наче крізь сон, пригадую, ніби ви говорили про вішальників.
— От бачите, — сказав Атос, збліднувши і все-таки намагаючись усміхнутися, — я так і знав. Вішальники — мій споконвічний кошмар.
— Авжеж, — вів далі Д'Артаньян, — тепер я пригадую: йшлося… стривайте… Авжеж, ішлося про жінку.
— Бачите, — відповів Атос, білий, мов стіна, — це моя улюблена історія. Коли я починаю розповідати про біляву жінку, значить, я вже п'яний, як чіп.
— Атож! — вигукнув Д'Артаньян. — Ви розповідали про біляву жінку, струнку та вродливу, з блакитними очима.
— Так, і до того ж, повішену…
— Своїм чоловіком, вельможним паном, одним із ваших знайомих, — закінчив Д'Артаньян, пильно глянувши на Атоса.
— Ну от! Тепер ви самі бачите, як легко можна скомпрометувати людину, коли й сам не знаєш, що верзеш, — сказав Атос, знизуючи плечима, ніби з досади на самого себе. — Мені й справді не варто більше напиватись — надто погана це звичка.
130 
