Особенно,... 
89 
— Так, сер, я старалася б полегшити ваше горе.
— А якби вони прокляли вас за це?
— Навряд чи я б знала про їх анафему, а коли б і знала, то мені було б це байдуже.
— І, рятуючи мене, ви зневажили б громадську думку?
— Я зробила б це для кожного друга, який вартий моєї прихильності. А ви, я певна, варті.
— Верніться тепер до їдальні, підійдіть тихенько до Мейсона і скажіть йому на вухо, що містер Рочестер приїхав і хоче його бачити. Приведіть його сюди, а тоді лишіть нас.
— Добре, сер.
Я зробила, що він просив. Усе товариство витріщилось на мене, коли я ще раз з'явилася в їдальні. Я пробралась до містера Мейсона і, передавши йому запрошення, провела до бібліотеки, а тоді подалася до своєї спальні.
Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: «Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!» Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула.
РОЗДІЛ XX
Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то!
Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу.
У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там — в кімнаті над моєю спальнею — я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав:
— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!
— Невже ніхто не чув? — знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: — Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди!
Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша.
Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. «Ой! Що таке?», «Кого вбили?», «Що сталося?», «Дайте свічку!», «Може, горимо?», «Грабують?», «Куди тікати?» — чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний.
— Де в дідька подівся Рочестер? — гукав полковник Дент. — Його нема в ліжку.
— Я тут! Тут! — почулася відповідь. — Заспокойтеся всі. Я йду.
В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інґрем.
— Що там скоїлося — щось страшне? — спитала вона. — Скажіть нам одразу всю правду!
— Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, — сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами.
— Усе гаразд! Усе гаразд! — закричав він. — Це просто репетиція комедії «Багато галасу з нічого». Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:
— Одній служниці приверзлося казна-що уві сні — от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інґрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові. Емі й Луїзо, поверніться до своїх гніздечок, мої горлички. А дами, — він звернувся до вдів, — ризикують смертельно застудитися, коли й далі стоятимуть у цьому холодному коридорі.
89 
