ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  188  

Я стояла непорушно, ніби скам'янівши від дотику свого наставника. Мої відмови забуто, страхи здолано, опір припинено. Неможливе, — тобто моє одруження з Сент Джоном, — враз оберталось на дійсність. Усе змінилося в одну мить. Кликала віра, манили ангели, велів Господь, ніби сувій паперу, згорталося життя, розчинялась брама смерті, відкриваючи вічність. Мені здавалося, що задля спасіння й довічного блаженства можна не вагаючись віддати в пожертву все земне. Тьмяно освітлена кімната була повна видінь.

— Може, ви готові вирішити зараз? — спитав місіонер лагідним голосом і так само лагідно пригорнув мене до себе.

О ця лагідність! Наскільки вона могутніша від сили! Я могла опиратися Сент Джоновому гнівові, та хилилася, мов та билина, перед його добрістю. Одначе я весь цей час розуміла, що коли піддамся зараз, мені не уникнути покари в майбутньому за свій колишній непослух. Його вдача не змінилася від однієї години урочистої молитви — вона тільки була в піднесеному настрої.

— Я б зважилася піти за вас, — відказала я, — коли б була певна, коли б пересвідчилася, що це воля Господня; тоді б я змогла присягнути й зараз, що піду за вас, а там — що буде!

— Мої молитви почуто! — вигукнув Сент Джон.

Він дужче стиснув мою голову, ніби цим заявляючи про своє право на мене, і пригорнув мене майже так, ніби й справді любив (кажу «майже», бо вже знала різницю, відчула, що таке бути коханою, але, як і він, тієї хвилини я відкидала кохання і думала тільки про обов'язок). Мій внутрішній зір все ще був затуманений: перед ним все ще громадились хмари. Я щиро, палко, цілою душею прагнула вчинити те, що належиться, і ні про що більше не думала. «Вкажи, вкажи мені путь!» — благала я у неба. Й ще ніколи не була така схвильована, отож хай судить сам читач, чи те, що сталося потім, було наслідком цього хвилювання чи ні.

Всюди в будинку було тихо: либонь, всі, крім Сент Джона й мене, вже спали. Єдина свічка догорала, кімнату ясно освітлював місяць. Серце моє швидко й часто калатало: я чула його удари. Аж раптом воно завмерло, пронизане якимсь невимовним почуттям, яке вдарило мені в голову, в руки й ноги. Воно не було подібне до

електричного удару, але таке ж гостре, дивне, раптове; воно так струснуло мною, що моє попереднє напруження видавалось тільки заціпенінням, з якого я щойно пробудилася. Мої чуття вичікувально напружились: зір і слух чогось дожидались, я вся тремтіла.

— Що ви почули? Що ви там бачите? — вигукнув Сент Джон.

Я нічого не бачила, а тільки звідкись почула голос, що покликав: «Джейн! Джейн! Джейн!» — і замовк.

О Боже, що це? — спитала я, задихаючись Я могла так само спитати: «Де це?», бо голос, здавалось, пролунав не в кімнаті, не в будинку і не в саду, він не почувся ні з повітря, ні з-під землі, ані з неба. Я його чула, але де чи то звідки, сказати було неможливо. І це був голос людини, знайомий, коханий, незабутній голос Едварда Фейрфакса Рочестера, сповнений туги й болю, розпачливий, моторошний, настійливий.

— Іду! — закричала я. — Чекай мене! Я зараз прийду!

Я метнулась до дверей, виглянула в коридор: він був порожній і темний. Я вибігла в сад: там теж нікого не було.

— Де ти? — вигукнула я.

«Де ти?» — відповіли слабким відлунням гори за Марш Ґленом. Я прислухалась. Вітер тихо зітхав у ялиновім верховітті, навколо тяглись безлюдні вересові пустища, огорнуті тишею глибокої ночі.

— Геть забобони! — вигукнула я, проганяючи чорну примару, що забовваніла біля хвіртки обік чорного тиса. — Ні, це не обман, не чаклунство, — це справа рук природи. Це вона з Божого веління зробила не чудо, а те, до чого була здатна.

Я кинулась геть від Сент Джона, який вибіг за мною й хотів мене затримати. Настав мій час узяти над ним гору. Мої сили прокинулись до рішучої дії. Я попросила його нічого не казати, ні про що не розпитувати і лишити мене: я хочу й повинна побути на самоті. Він зразу послухався. Де є сила наказувати, завжди буде послух. Я піднялась у свою кімнату, замкнулася, впала навколішки і почала молитись на свій манір, інакше, ніж Сент Джон, але не менш палко. Мені здавалося, що я наблизилась до Всемогутнього і моя душа вдячно кинулась йому до ніг. Помолившись, я підвелася, вже знаючи, що робити, й лягла в ліжко, заспокоєна, прозріла, нетерпляче дожидаючись світанку.

РОЗДІЛ XXXVI

Настав ранок. Я підвелася вдосвіта. Годину або дві складала речі в комоді та в шафі, щоб на час моєї короткої відсутності там був лад. Невдовзі я почула, як Сент Джон вийшов зі своєї кімнати. Він спинився біля моїх дверей; я боялась, що він постукає, але ні — він тільки просунув під двері аркушик паперу. Я підняла його. Там було написано таке:

  188