Особенно,... 
148 
— Послухай, Діано, — мовила одна дівчина, відриваючись від книжки. — Франц і старий Даніель удвох ночують в одній кімнаті. Франц розповідає сон, з якого він прокинувся страшенно переляканий. Ось послухай!
І тихим голосом вона прочитала щось, з чого я не зрозуміла жодного слова; це була незнайома мені мова — не французька й не латинська. Може, це була грецька, а може, й німецька — цього я не могла сказати напевно.
— Сильно написано, — мовила вона, скінчивши читати. — Мені дуже подобається.
Друга дівчина, котра підвела голову, щоб послухати сестру, повторила, дивлячись у вогонь, рядок із прочитаного сестрою. Згодом я дізналася, що то була за книжка та якою мовою, тим-то я процитую цей рядок. Але коли я почула його вперше, він здався мені металевим брязканням, позбавленим будь-якого значення.
— «Da trat hervor Einer, anzusehen wie die Sternennacht. Добре! Добре! — вигукнула вона, і її темні глибокі очі заблищали. — Бач, як гарно змальований похмурий і могутній архангел! Цей рядок вартий сотні пишномовних сторінок. «Ich wage die Gedanken in der Schale meines Zornes und die Werke mit dem Gewichte meines Grimms». Мені дуже подобається! І обидві знов замовкли.
— Невже є така земля, де отак балакають? — запитала стара, підводячи голову від плетива.
— Авжеж, Анно, — ця країна набагато більша від Англії. Там розмовляють саме так.
— Що ж, тоді я просто не доберу, як вони розуміють одне одного. Але якби котрась із вас туди поїхала, то напевно б зрозуміла, про що вони говорять, еге?
— Звісно, ми б зрозуміли дещо, та тільки не все, бо ми не такі вже вчені, як ви про нас думаєте, Анно. Ми не розмовляємо по-німецькому й не можемо читати без словника.
— А яка вам з того користь?
— Ми думаємо колись викладати цю мову або ж принаймні, як то кажуть, її основи, і тоді ми зароблятимемо більше, ніж тепер.
— Може, й так, тільки кидайте свою науку, ви скільки вже сидите сьогодні.
— Воно й правда: я вже стомилась. А ти, Мері?
— Страх стомилася. Та й тяжко, зрештою, вивчати мову без учителя, за допомогою самого тільки словника.
— Еге ж, а надто таку мову, як німецька. Коли це вже Сент Джон прийде додому?
— Напевно, вже скоро: тепер якраз десята, — відповіла Мері, поглянувши на маленький золотий годинник, який вона витягла з-за пояса. — А дощ ллє як з відра. Анно, будь ласка, подивіться, чи не погас камін у вітальні.
— Ой дітоньки! — мовила вона. — Мені тяжко заходити в ту кімнату. То тепер така пустка — та ще в кутку стоїть це порожнє крісло.
Вона витерла очі фартухом; поважні обличчя дівчат геть посмутніли.
— Але тепер він у кращому світі, — провадила Анна. — Негоже жалкувати, що він покинув нас. Дай Боже кожному вмерти так само спокійно.
— Ви кажете, він ні разу не згадав про нас? — спитала старша дівчина.
— Ваш тато не мав часу, дітоньки: він помер за одну хвилину. Якось він трохи занедужав, але наче не страшно. Коли Сент Джон спитав, чи не викликати котрусь із вас, він тільки посміявся. А десь тижнів за два він поскаржився на голову, потім заснув і більше не прокинувся. І вже геть закляк, коли ваш брат зайшов до нього в кімнату. Ой дітоньки, такого, як він, вже не буде, бо ви й Сент Джон на вдачу зовсім не такі, як ті, що вже пішли від нас; щоправда, ваша матуся була така ж, як і ви, і теж дуже вчена. Ти викапана мати, Мері, а Діана більше схожа на батька. Мені дівчата здавалися такі схожі між собою, що я не могла збагнути, в чому стара служниця (літню жінку я вважала за служницю) добачала відміну. Обидві були стрункі й білолиці; в обох обличчя виказували і розум, і шляхетність. Одна, щоправда, мала волосся трохи темніше, ніж друга, і вони по-різному зачісувалися: світло-каштанове волосся Мері було гладенько зачесане й заплетене в коси, темніше Діанине спадало їй на плечі пишними кучерями. Годинник вибив десяту.
— Ви вже, напевно, зголодніли, — зауважила Анна. — Та й містер Сент Джон не відмовиться від вечері, коли прийде додому.
І вона заходилась коло вечері. Дівчата підвелися, вони, мабуть, лаштувалися перейти до вітальні. До цієї хвилини я дуже пильно роздивлялася їх; їхній вигляд і почута розмова збудили в мені таку гостру цікавість, що я майже забула про своє власне злиденне становище. Та ось я знову відчула його, і на протилежність їхньому воно здалось мені іще нужденнішим, іще безнадійнішим. Мені здавалося неможливим викликати співчуття мешканців цієї оселі, примусити їх повірити, що я справді голодна й нещасна, примусити їх прихистити бездомну мандрівницю. І коли я намацала двері й нерішуче постукала в них, то відчула: моя остання надія — це чистісінька химера. Відчинила двері Анна.
148 
