Особенно,... 
67 
Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».
— Ану перестань, Одрі! — прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.
А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.
Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.
— Що це тут таке коїться, заради всього святого…
— Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, — відповів їй Расті.
— Чорта з два!
Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.
Дівчаткам було сім рочків і п'ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.
Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п'ятирічна донька спала.
Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається — того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі — оте скиглення, — було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.
Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.
Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.
— Що це з нею? — скрикнула Лінда.
— На іншому ліжку заворушилася Джуді.
Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?
— У неї епілептичний припадок, — промовив Расті.
— То допоможи їй! — заплакала Лінда. — Зроби що-небудь! Вона помирає?
— Ні, — відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок — як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.
Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м'які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.
— Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!
Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.
«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», — подумав він.
Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував Легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося — заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.
Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.
Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.
— Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? — запитала Джуді крізь плач. — Вона збожеволіла? Вона захворіла?
— Не збожеволіла, лише трішечки хвора, — Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. — Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…
— Ні! — скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.
— Гаразд, — погодився він. — Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.
— Трохи страшно, — виправився він. — Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.
Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.
— Хай мені грець, — промовив Расті.
— Що? — перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. — Що?
— Минулося, — відповів Расті.
67 
