Особенно,... 
397 
— Отак виглядало небо в сімдесяті над папірнями, коли геть усі вони ще працювали повним ходом, — каже Генріета Клевард — та, що з не зовсім зламаною сракою. Вона пропонує Петрі Ширлз, котра йде поряд з нею, ковтнути імбирного елю зі своєї пляшки.
— Ні, дякую, — відмовляється Петра. — У мене є вода.
— Приправлена горілкою? — цікавиться Генріета. — Бо в моїй пляшці так, любонько. Навпіл, якщо точніше. Я називаю цю суміш «Канадська суха ракета».
Петра бере в неї пляшку і робить добрячий ковток.
— Йоу! — віддихає вона.
Генріета діловито киває.
— Йо, мем, голову ця штука не дурить, але день в очах робиться яскравішим.
Чимало з прочан несуть саморобні плакати, які вони збираються показати своїм візитерам з зовнішнього світу (і телеоператорам, звичайно), немов запрошена публіка якогось вранішнього телешоу в прямому ефірі. Але плакати на вранішніх телешоу завжди монотонно бадьорі. А більшість тутешніх — навпаки. На деяких, що залишилися з тієї недільної демонстрації, можна прочитати: «БОРИСЬ ІЗ СИСТЕМОЮ» та «ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!» Але є й нові: «ЕКСПЕРИМЕНТ УРЯДУ? НАВІЩО???», «НІ ТАЄМНИМ ОПЕРАЦІЯМ» та «МИ ЛЮДИ, А НЕ МОРСЬКІ СВИНКИ». У Джонні Карвера написано: «ЩО БИ ВИ НЕ РОБИЛИ ЗАРАЗ З НАМИ, ПРИПИНІТЬ ЦЕ ВО ІМ'Я БОГА! ПОКИ НЕ ПІZNO!» А в Фріди Моррісон плакат питає, неграмотно, проте пристрасно: «ЗА ЧЕЇ ЗЛОЧИНИ МИ ГИНЕМО?» Тільки Брюс Ярдлі несе цілком позитивного ґатунку гасло. Причеплений до семифутового дрючка, обрамлений рюшами з блакитного паперу його плакат (біля Купола він височітиме вище за всіх) сповіщає: «ПРИВІТ, МАМО & ТАТО В КЛІВЛЕНДІ! ЛЮБЛЮ ВАС ДУЖЕ, МОЇ ДОРОГІ!»
Десь із десяток написів — це закодовані послання. Бонні Моррел, дружина хазяїна міського лісоскладу несе один із таких плакатів, на якому попередження: «НЕ ПРОЩАЙ ЇМ, БО ВОНИ ЗНАЮТЬ, ЩО РОБЛЯТЬ!» У Тріни Кейл під малюнком, що, либонь, мусить зображати ягня, хоча важко судити напевне, написано просто «БОГ МІЙ ПАСТИР».
Донні Барібо своїм написом закликає: «МОЛІТЬСЯ ЗА НАС».
Марти Едмандс, котра іноді доглядає дівчаток Еверетів, нема серед прочан. Її колишній чоловік живе в Південному Портленді, але вона сумнівається, щоб він приїхав, та якби й так, що вона йому скаже? «Ти заборгував мені аліменти, членосмоку?» Замість шосе 119, вона вирушила на Малу Курву. Сюди хоча б пішки не треба плентатись. Вона поїхала своїм «Акура»[443] (з кондиціонером, увімкнутим на повну котушку). Її мета — затишний будиночок, в якому доживає свої осінні роки Клейтон Брессі. Він її чотириюрідний дідусь, з котрим давно перестали родичатися (чи хтозна, що там було), і, хоча вона не певна щодо ступеню їхньої кревності або рівня відторгнення, Марта знає, що він має генератор. Якщо той все ще працює, вона зможе подивитися телевізор. Також їй хочеться впевнитись, що дідо Клейт у порядку — або в порядку настільки, наскільки це можливо, коли тобі стукнуло сто п'ять і мозок у тебе перетворився на квакерську вівсяну кашку.
Він не в порядку. Він утомився від корони найстаршого з живих мешканців Честер Мілла. Він сидить у вітальні, в улюбленому своєму фотелі, зі своїм улюбленим облупленим емальованим лотком для сцикання на колінах і ціпком «Бостон Пост», притуленим поряд до стіни, але вже зовсім задубілий, як закам'янілий крекер. Ніде не видно Нелл Тумі, його прапраправнучки і головної доглядальниці; вона зі своїм братом і невісткою пішла до Купола.
Марта мовить:
— Ох, дідуню, мені так жаль, але, мабуть, уже час настав.
Вона йде до спальні, дістає з шафи свіже простирадло і накидає його на старого. У результаті він робиться схожим на зачохлений елемент умеблювання якогось покинутого будинку. Скажімо, на високий комод. Марта чує гудіння генера позаду будинку і думає: «Кий чорт». Вона вмикає телевізор, знаходить Сі-Ен-Ен і сідає на диван. Зображення на екрані змушує її майже забути про те, що компанію їй складає труп.
Це кадр згори, взятий крізь потужний об'єктив із вертольота, що баражує над Моттонський блошиним ринком, де невдовзі стоятимуть автобуси візитерів. А перші прочани зсередини Купола вже прибули. Позаду них тягнеться хадж: двосмужне асфальтоване шосе заповнене від краю до краю людьми аж по «Фуд-Сіті». Схожість громадян міста на мурашок у поході надто очевидна.
Хтось із телекоментаторів торохтить у мікрофон, використовуючи слова на кшталт чудесно та подиву гідне. Далі він каже: «Я ніколи в житті не бачив нічого подібного». Марта приглушує звук з думкою: «Ніхто такого не бачив, дупа твоя голова». Вона хоче встати та пошукати, може, є щось їстівне в кухні (може, це й негідно, з трупом у кімнаті, але ж вона зголодніла, чорт забирай), але тут екран розділяється навпіл. Зліва виринає додаткова картинка, на якій з іншого гелікоптера знімається вервечка автобусів, що виїжджають з Касл Рока, і титри внизу екрана повідомляють: ВІЗИТЕРИ ПРИБУДУТЬ СКОРО ПО 10:00.
397 
