130 
— Джордж Вернер, на мою думку, стабільний.
Вернер, мешканець Східного Честера, шістдесятирічний і гладкий, пережив у День Купола інфаркт міокарда. Расті вважав, що він виплутається… цього разу.
— А щодо Емілі Вайтхаус… — Твіч знизав плечима. — З нею не так добре, сенсей.
Сорокарічну, без жодної унції зайвої ваги Еммі Вайтхаус також уразив інфаркт приблизно через годину після того, як трапився інцидент з Рорі Дінсмором. З нею все було набагато гірше, ніж із Джорджем Вернером, бо вона була навіженою аматоркою фізичних вправ для здоров'я і страждала на те, що доктор Гаскелл називав «спортивним шоком».
— Дівчинка Фріменів поправляється, Джиммі Серойс тримається, а Нора Ковленд цілком у порядку. Після ланчу випишемо. Отже, в цілому не такі вже й погані справи.
— Так, — погодився Расті. — Але далі буде гірше. Я тобі гарантую. І… якби у тебе трапилася катастрофічна травма голови, ти схотів би, щоб тебе оперував я?
— Аж ніяк, — відповів Твіч. — Я не втрачаю надії, що скоро з'явиться Грегорі Хаус.
Расті загасив сигарету в бляшанці й кинув погляд на їхню спорожнілу комору. Може, варто йому зазирнути до комори позаду міської ради — чим це може зашкодити?
Цього разу позіхнув уже він.
— Чи довго ти зможеш отак триматися? — спитав Твіч. З його голосу пропала вся грайливість. — Я питаю тільки тому, що тепер ти єдиний, кого наразі має наше місто.
— Скільки треба, стільки й буду. Мене непокоїть лише те, що через утому я можу щось напартачити. Ну, й зіткнутися з чимось, що виходить за рамки набору моїх умінь, — він згадав Рорі Дінсмора… і Джиммі Серойса. Про Джиммі думати було важче, бо Рорі був уже недосяжним для можливих медичних похибок. Натомість Джиммі…
Расті уявив себе в операційній, як він прислухається до неголосного пікання апаратури. Побачив себе, як він розглядає голу бліду ногу Джиммі з чорною лінією, проведеною в тім місці, де треба зробити розріз. Уявив Дагі Твічела в ролі анестезіолога-дебютанта. Відчув, ніби Джинні Томлінсон вкладає скальпель йому в обтягнену гумовою пальчаткою долоню, побачив, як вона дивиться на нього поверх маски своїми холодними синіми очима.
«Бережи мене, Боже, від цього», — подумав він.
Твіч поклав свою долоню на руку Расті.
— Не переймайся, — промовив він. — Не забігай зайве думкою в майбутній день.
— Та де там. Тут і на годину наперед загадувати важко, — відповів Расті, підводячись з лави. — Піду-но я до амбулаторії, подивлюся, чи не стряслося там чогось. Дякувати Богові, зараз уже не літо; опинилися б у нас на руках тисячі три туристів та сімсот дітей з таборів відпочинку.
— Хочеш, я з тобою?
Расті похитав головою.
— Чому б тобі знову не сходити до Еда Карті? Подивитися, чи він іще в світі живих.
Расті кинув ще один погляд на газову комору і вже тоді поплентався за ріг будівлі й далі по діагоналі в бік амбулаторії на дальньому кінці під'їзної алеї лікарні імені Кетрін Рассел.
10
Звичайно, Джинні була в лікарні; перед тим, як виписати додому місіс Ковленд, вона робила останнє зважування її новонародженому немовлятку. У приймальні амбулаторії чергувала сімнадцятирічна Джина Буффаліно, за плечима в якої було рівно шість тижнів медичної практики, і то в ролі санітарки-волонтерки. Вона зустріла Расті поглядом очей засліпленої автомобільними фарами дикої кізочки, від чого йому серце йойкнуло, але в приймальні було пусто, і це вже гарно. Вельми гарно.
— Ніяких дзвінків? — спитав Расті.
— Один. Від місіс Венціано, що живе неподалік Чорної Гряди. У неї дитина застрягла головою між рейками манежу. Вона хотіла, щоб приїхала швидка. Я… я сказала їй, щоб намастила дитині голову оливковою олією і спробувала сама. У неї вийшло.
Расті розквітнув усмішкою. Можливо, буде толк з цієї дівчини. Джина, явно з величезним полегшенням, усміхнулася йому навзаєм.
— Тут порожньо нарешті, — промовив Расті. — І це чудово.
— Не зовсім. Тут міс Ґрінелл, її, здається, Ендрія звуть? Я її залишила в третьому, — Джина завагалася. — У неї доволі розстроєний вигляд.
Звеселіле було серце Расті знову обірвалося. Ендрія Ґрінелл. І розстроєна. Це означає, вона хоче новий рецепт на оксиконтин. Котрого він, при здоровому глузді, не має права виписувати, навіть якщо в Енді Сендерса цих пігулок вагон.
— Гаразд, — він було вже зробив пару кроків коридором до оглядового кабінету номер три, та тут же зупинився. — Ти не присилала мені повідомлення.
130 
