Особенно,... 
.
Очередная сказка о Золушке 
47 
«Негайно припини!» — прогримів Роландів голос у його голові, та так гучно, що Едді скривився (і Кол, помилково прийнявши гримасу болю й здивування на обличчі Едді за чергове маленьке па у Танці Наркаша, знову почав усміхатися). — Негайно припини! Весь потрібний контроль дам тобі я!»
Ти не розумієш! Це мій браті Мій брат, трясця його матерії Балазар забрав мого брата!
Ти говориш так, наче я ніколи не чув цього слова. Ти боїшся за нього?
Так! О Господи, так!
Тоді роби те, чого вони від тебе очікують. Плач. Скигли і благай. Проси цього свого ширева. Я впевнений, саме цього вони від тебе і чекають, і певен того, що в них воно є. Роби це все, переконай їху тому, що ти такий і є, і можеш не сумніватися, що всі твої страхи справдяться.
Не розумію, про що ти…
Я про те, що якщо ти покажеш їм, який ти слабак, то жити твоєму дорогоцінному братові залишиться недовго. Саме цього ти прагнеш?
Гаразд. Я заспокоюся. Може, це звучить непереконливо, але я буду спокійний і крутий.
Ти це так називаєш? Гаразд. Так. Будь крутим.
— Так ми не домовлялися, — сказав Едді, ігноруючи Кола і звертаючись просто до волохатого вуха Джека Андоліні. — Не тому я дбав про товар Балазара і тримав язика за зубами, в той час, як будь-хто інший на моєму місці виклав би по п'ять імен за кожен рік зменшення терміну ув'язнення.
— Балазар вирішив, що твоєму брату з ним буде спокійніше, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Він узяв його під своє крило.
— Що ж, добре, — сказав Едді. — Подякуйте йому від мене і скажіть, що я повернувся, його товар на місці і я можу подбати про Генрі так само, як Генрі завжди дбав про мене. Скажіть йому, що в мене в холодильнику стоїть шість банок пива, обкладених льодом, і коли Генрі повернеться, ми їх розіп'ємо, а потім сядемо в свою тачку, поїдемо в місто і завершимо оборудку так, як і має бути. Так, як домовлялися.
— Балазар хоче бачити тебе, Едді, — сказав Джек. Його голос був невблаганний і непохитний. Голова не поверталася. — Залазь у фургон.
— Засунь його собі туди, де не світить сонце, гівнюк, — сказав Едді і рушив до дверей свого будинку.
8
Іти було недалеко, але він спромігся подолати лише півшляху, коли рука Андоліні з паралізуючою силою обценьків ухопила його вище ліктя. Потилицею Едді відчував гаряче, мов у бика, дихання. Все це Андоліні проробив за той проміжок часу, який, на вашу думку (судячи з його зовнішності), знадобився б його мозку для того, аби переконати його руку повернути ручку дверей.
Едді повернувся до нього обличчям.
«Будь спокійним, Едді», — прошепотів Роланд.
«Я спокійний», — відповів Едді.
— Я міг би тебе вбити за таке, — сказав Андоліні. — Ніхто не сміє наказувати мені засунути щось у зад, особливо такі малі гівнюки-наркоші, як ти.
— Хріна собачого вб'єш! — заверещав Едді — але цей крик був продуманим. Спокійний такий крик, могли б подумати ви. Вони стояли там, на пустирі поселення, що називалося Кооперативним містечком Бронкса, — темні фігури в жовтогарячому світлі західного сонця наприкінці весни, що стлалося по землі, і люди чули вереск, і чули слово «вбити», і якщо їхні радіоприймачі були ввімкнені, то вони робили гучність більшою, а якщо вимкнені — то вмикали на повну гучність, тому що так було краще. Безпечніше.
— Ріко Балазар не дотримав слова! Я через нього підставляв свій зад, а він за мене не заступився! Тому я тебе посилаю в сраку, і його пошлю туди так само, та кого завгодно пошлю, бля!
Андоліні мовчки дивився на нього. Його очі були такими темно-карими, що здавалося, ніби колір просочився в білки, надавши їм жовтизни старого пергаменту.
— Якщо президент Рейган порушить дану мені обіцянку, я пошлю його в сраку, і хай він трахне сам себе!
Відлуння слів губилося в цеглі та бетоні. На гральному майданчику через дорогу стояв якийсь малий. Його шкіра на тлі білих бейсбольних шортів і високих кросівок здавалася смолисто-чорною. Хлопець спостерігав за ними, згином ліктя злегка притискаючи баскетбольний м'яч до боку.
— Все сказав? — спитав Андоліні, коли відлуння повністю стихло.
— Так, — відповів Едді абсолютно буденним тоном.
— Добре, — сказав Андоліні. Він розчепірив пальці, що нагадували пальці людиноподібної мавпи, і посміхнувся… а коли він посміхався, одночасно відбувалися дві речі: по-перше, ставав очевидним його шарм, настільки несподіваний, що це обеззброювало людей, а по-друге, було видно, що він справді дуже розумний. Небезпечно розумний. — А тепер ми можемо перейти до справи?
47 
