Последние отзывы

  123  

Едді переводив погляд із револьвера на Одетту, і в його очах досі читалося питання.

— Забери його, — строгим, немов у шкільної вчительки, тоном наказала вона. Едді вибухнув сміхом і підкорився.

— Чому ти смієшся?

— Бо ти сказала це, як міс Гетуей. Моя вчителька з третього класу.

Не відводячи погляду осяйних очей від очей Едді, Одетта розтулила губи в легкій посмішці й тихо, ніжно заспівала:

«Божественні тіні ночі спускаються на землю… час сутінок настав…» Вона замовкла, й обоє подивилися на захід, але зірка, до якої вони загадували бажання вчора ввечері, ще не зійшла, хоча тіні вже видовжилися.

— Може, ще щось, Одетто? — Йому хотілося якомога на довше відтягнути мить прощання. Знаючи, що це минеться, щойно він вирушить назад, Едді, проте, відчував непереборну потребу знайти якесь виправдання, аби залишитися.

— Поцілунок. Мені б він дуже знадобився, якщо ти не проти, звісно.

Він цілував її довго-предовго, а коли їхні вуста нарешті роз'єдналися, Одетта взяла його за зап'ястя й уважно подивилася у вічі.

— До минулої ночі я ніколи не кохалася з білим чоловіком, — сказала вона. — Не знаю, чи це важливо для тебе. Я навіть не знаю, чи для мене самої це має якесь значення. Але думаю, ти точно знаєш.

Едді замислився.

— Для мене — ні, — сказав він. — По-моєму, в темряві ми обоє сірі. Я кохаю тебе, Одетто.

Вона накрила його руку долонею.

— Ти чудовий хлопець, і, можливо, я тебе теж кохаю, хоча нам обом поки що зарано…

Тієї ж миті, наче за командою, в заростях, які стрілець називав хащами, почулося гарчання дикої кішки. Звуки були далекими, здавалося, що до того місця чотири чи п'ять миль, та все одно відстань стала на чотири-п'ять миль коротшою, ніж минулого разу. І судячи з потужності звуку, істота, що його спричинила, була справді великою.

Обоє повернули голови в тому напрямку. Едді відчув, що коротке волосся на шиї прагне стати сторч, але в нього нічого не виходить. «Вибач, щетинко, — по-дурному подумав він. — Здається, у мене тепер надто довге волосся».

Гарчання переросло у дикий лемент, що нагадував вереск закатованого до мученицької смерті (та насправді той крик міг означати не більше, ніж вдалий кінець парування). Дикі звуки тривали ще секунду, до болю нестерпну, а потім помалу почали стихати, все затухаючи й затухаючи, поки остаточно не припинилися. А можливо, їх перекрило нескінченне завивання вітру. Одетта й Едді чекали, чи не повториться крик, але цього не сталося. Щодо Едді, то це не мало значення. Він знову витягнув револьвер з-за пояса і простягнув жінці.

— Бери й не сперечайся. Якщо в тебе справді виникне потреба ним скористатися, то ні хріна не вийде (з цими штуками так завжди), але все одно візьми.

— Ти хочеш посперечатися зі мною?

— Можеш собі сперечатися. Сперечайся скільки влізе.

Деякий час вона пильно дивилася в майже-світло-карі очі Едді, а потім посміхнулася — трохи стомлено.

— Я не сперечатимуся. — І взяла револьвер. — Прошу тебе, повертайся швидше, якщо зможеш.

— Зможу. — Едді знову її поцілував, але цього разу вже поспіхом, і мало не сказав їй «Шануйся»… але серйозно, про яке шанування могло йтися за таких обставин?

Він спустився вниз схилом пагорба, крізь тіні, що вже почали згущуватися (омаромонстри ще не повилазили, але невдовзі настане їхній час), і знову прочитав слово, написане на дверях. Тілом, як і минулого разу, пробіг холодок. Яким же слушним було це слово. Яким слушним, Господи. Він знову подивився на пагорб. Деякий час не міг розгледіти Одетту, а потім побачив, як щось рухається. Світло-коричнева пляма долоні. Вона махала йому рукою.

Едді помахав у відповідь, а потім розвернув візок і побіг, трохи піднявши його таким чином, аби менші й крихкіші колеса не торкалися землі. Він біг на південь, туди, звідки прийшов. Перші півгодини його тінь бігла разом із ним. То була неймовірно довга тінь кістлявого велетня, що, пришпилена до підошов кросівок Едді, простиралася на багато ярдів на схід. Коли зайшло сонце, тінь зникла, а з хвиль на берег почали виватювати омаромонстри.

Минуло близько десяти хвилин відтоді, як він почув перший із їхніх криків, які нагадували дзижчання пилки, і, піднявши очі в небо, Едді побачив, що на темно-синьому оксамиті неба заспокійливо світиться вечірня зоря.

«Божественні тіні ночі спускаються на землю… час сутінок настав…»

  123