Особенно,... 
109 
— Я нікуди не піду.
— Підеш, де ти дінешся, — відрізав Едді і зайшов за її візок ззаду. Вона знову почала пручатися, але вузли зав'язував стрілець, і від її зусиль вони хіба що трохи ослабли. Невдовзі вона пересвідчилася в тому, що борюкатися марно, і затихла. Жінка була по вінця повна отрути, але далеко не дурна. Повернувши голову через плече, вона обдарувала Едді таким вишкіром, що він аж сахнувся. Такого злого виразу він ніколи не бачив на жодному людському обличчі.
— Ну нехай, може, я й прокочуся недалеко, — сказала вона, — але мабуть, не так далеко, як ти думаєш, білявий. І, Бог тому свідок, не так швидко, як ти гадаєш.
— Тобто?
Знову злостивий косий погляд через плече і вишкір.
— Побачиш, білявий. - Погляд її очей, шалений, але переконливий, ненадовго перемістився на стрільця. — Обидва у мене взнаєте.
Едді взявся за велосипедні захвати на кінцях ручок її інвалідного візка, і вони знову рушили на північ уздовж узбережжя, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Тільки тепер на піску залишалися не тільки їхні сліди, але й подвійні лінії від коліс Даминого візка.
9
День обернувся суцільним жахіттям.
Важко було оцінювати пройдену відстань, рухаючись місцевістю, що залишалася незмінною майже на всій протяжності, але Едді розумів: зараз вони просувалися черепашачим кроком.
І знав, хто в цьому винен.
Авжеж.
«Обидва у мене взнаєте», — погрожувала Детта, і не минуло й півгодини відтоді, як вони вирушили в путь, як почалося це взнавання.
Візок треба було штовхати.
Це по-перше. Штовхати візок берегом, всипаним дрібним піском, було б так само неможливо, як вести машину дорогою, на якій лежить глибокий сніг. Піщана мергельна поверхня узбережжя, якою вони просувалися, дозволяла рухати його, але це теж було не легко. Місцями він котився плавно — під шинами з твердої гуми хрупотіли мушлі й розліталися в обидва боки дрібні камінці… а потім колеса потрапляли у баюру, наповнену дрібним піском, і Едді доводилося з кректанням налягати на візок, щоби провезти його і тілисту та непіддатливу пасажирку через перепону. Пісок жадібно засмоктував колеса. Візок доводилося одночасно штовхати й налягати всією вагою на ручки, опускаючи їх донизу, щоби він не перекинувся і зв'язана жінка не впала обличчям на пісок.
Коли Едді намагався посунути візок, стараючись не скинути її, Детта хихотіла.
— Тобі там добре, солоденький? — питала вона щоразу, коли візок потрапляв у одну з таких баюр.
Стрілець рушив до них з наміром допомогти, але Едді жестом показав йому іти геть.
— Ще й твоя черга настане, — сказав він. — Будемо чергуватися. «Але схоже, що твої чергування будуть в біса довшими, ніж його, — промовив внутрішній голос. — Судячи з його вигляду, йому з головою вистачить турботи про те, як триматися на ногах. Йому не до жінки в цьому візку. Так, сер, Едді, боюся, що це пиво для вас. А знаєте, це кара Божа. Всі ці роки ви змарнували як наркоша. А тепер вгадайте що? Ви нарешті стали штовхачем!»
Він уривчасто, наче задихаючись, реготнув.
— Чого тобі так смішно, білявий? — спитала Детта. І хоча за задумом її тон мусив виражати сарказм, у ньому ледь вчувалися сердиті нотки.
«Навряд чи мені варто зараз сміятися, — подумав він. — Радше, навпаки. Як і в усьому, що стосується її».
— Тобі не зрозуміти, дитинко. Заспокойся.
— Коли все це закінчиться, я тебе заспокою, — відрізала вона. — Я тебе й твого козла-приятеля так заспокою, що ви мені розляжетеся шматками по всьому цьому пляжу. Будь спок. А тим часом побережи свій дихальник, а то як би не зіпсувався, нічим штовхати буде. Он уже й так ледве дишеш, так ухекався.
— Та ти ж за нас двох говориш, — видихнув Едді. — Схоже, ти у нас ніколи не захекуєшся, повітря не бракує.
— Я тобі зараз зіпсую повітря, біла мордо! Прямо в твій дохлячий писок насмерджу!
— Ти все тільки обіцяєш. — Едді виштовхнув коляску із піску, і деякий час вона котила більш-менш плавно. Сонце підбилося ще зовсім не високо, а він уже весь вкрився потом.
«День буде веселий і змістовний, — подумав він. — Я вже це передчуваю».
Зупинки.
Це було по-друге.
Вони натрапили на смугу, де пісок був рівний і твердий. Тепер Едді штовхав коляску швидше. У голові снувалися невиразні думки про те, що якби вдалося втримати це крихітне прискорення, то він зміг би суто за інерцією проскочити наступну піщану яму, що трапиться на шляху.
109 
