81 
— Це ти, Джоне?
— Я, мамо.
— Джонні! Це ти?
— Так, мамо.
Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.
— Мені потрібен мій Джонні, — жалісно промовила вона.
Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.
— Ви б не могли залишити нас самих?
— Та я, бачте, не повинна…
— Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, — сказав Джонні. — Як ви на це?
— Ну…
— Принеси мені соку, татусю! — хрипко закричала мати. — Я, мабуть, вип’ю цілу карафу!
— Та вийдете ви зрештою? — гримнув Джонні на сестру.
Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.
Сестра вийшла,
— Мамо… — промовив він, сідаючи біля ліжка.
Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, — і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.
— Мамо… — знову промовив він і поцілував її спотворену руку.
— Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, — сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. — Мені потрібен Джонні.
— Мамо, я тут.
— Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!
— Мамо! — сказав він, боячись, що повернеться сестра.
— Ти… — Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. — Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, — прошепотіла вона.
Він нахилився, як вона просила.
— Ти прийшов, — сказала вона. — Дякую. Дякую. — З її здорового ока потекли сльози.
Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.
— Ну звісно, прийшов.
— Я бачила тебе, — прошепотіла мати. — Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?
— Атож, казала.
— Він призначив тобі справу, — провадила мати. — Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.
— Ні, не зроблю. — Він тримав материну руку-клішню. В голові у нього гупало.
— Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам’ятай.
— Гаразд.
— Запам’ятай це! — різко промовила вона, і Джонні подумав: «Знову її повело на дурниці».
А втім, ні, власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.
— Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.
— Гаразд, мамо, я дослухатимусь.
Вона трохи повернула голову на подушці і… невже всміхнулася?
— Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. — Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. — Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні… виконай свій обов’язок.
— Гаразд, мамо.
— Яка сила… — пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. — Яку силу дав тобі Господь… Я знала… Я завжди знала… — Голос їй урвався.
Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.
Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п’ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.
— Виконай свій обов’язок, Джоне.
— Авжеж, мамо.
Більш йому не випало поговорити з матір’ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п’ять хвилин на дев’яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.
Розділ тринадцятий
1
— Ти не розумієш, — переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті — велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.
81 
