— Що з тобою, голубонько? — спитала якась жінка. Сейра тільки головою мотнула.
— Сейро! Сейро! — гукнув Джонні.
«Від Джекіла з Хайдом… ніде не сховатись», — майнула недоладна думка. Коли вона пробігала повз карусель, перед її очима в темряві головної алеї невиразно замаячила ота світна маска. Сейра налетіла плечем на ліхтарний стовп, похитнулась, а тоді обхопила його руками, і тут її вивернуло. Здавалося, її вивертало всю, від самих п’ят. Шлунок судомно стискався, немов кулак.
«Неначе цукерками пахне», — подумала вона і, застогнавши, виблювала ще раз, потім ще. В очах у неї танцювали якісь цятки. Блювати було вже нічим, і останній раз її вивернуло самим пінистим слизом.
— О боже, — кволо промовила вона й міцно вчепилася за стовп, щоб не впасти.
Десь позаду її гукав Джонні, але зараз вона не могла відгукнутись, та й не хотіла. Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.
— Сейро, де ти? Сейро!
Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.
— Я тут, Джонні.
Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.
— Одійшла?
— Ні, але вже легше. Мене вивернуло.
— Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. — І він лагідно взяв її під руку.
— Таки забрав свої гроші.
Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.
— Еге ж. Усі чи не всі — не знаю. Лічив той здоровило.
Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. «Мені б зараз попити, — подумала вона. — Душу б продала за склянку води».
— Тобі треба стерегтися, — сказала вона. — Це ж купа грошей.
— Дурні гроші приносять нещастя, — похмуро мовив Джонні. — Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри — то смертний гріх.
— Запекла баптистка, — сказала Сейра і раптом уся здригнулася.
— Ти чого? — занепокоєно спитав він.
— Морозить, — відказала вона. — Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і… О боже, знов підкочує…
Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.
— Ти зможеш дійти до машини?
— Так. Усе вже гаразд. — Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м’язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.
Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.
То був один з підлітків, років десь п’ятнадцяти. Він сором’язливо усміхнувся до них.
— Сподіваюсь, вам уже полегшало, — мовив до Сейри. — То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з’їси погану.
— Ой, краще не нагадуй, — сказала Сейра.
— Допомогти вам довести її до машини? — спитав він у Джонні.
— Ні, дякую. Ми самі.
— О’кей. Тоді я зникаю. — Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. — А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.
І хлопчина бігцем подавсь у темряву.
Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.
— Почекай хвилини дві, поки стане тепло, — сказав він.
— Не турбуйся. Мені вже не холодно.
Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.
— Може, завеземо тебе в «невідкладну допомогу» при лікарні? — спитав він. — Якщо це ботулізм, то справа серйозна.
— Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.
— Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.
Вона вдячно подивилася на нього.
— Подзвониш?
— Ну звісно.
Вони вже виїжджали на головне шосе.
— Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, — сказала Сейра. — Мені дуже жаль, повір.
— Це ж не твоя вина.